Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

спеціально визначених місцях і конкретно відведений для цього час. Там мають бути правила, на які можна понарікати, розпорядок дня, протокол і щомісячник. Поза тим, нам треба прикидатися, достоту як зі спортом та іграми, що насправді до клубу чи товариства йдуть займатися улюбленою справою (складати букети, грати в любительському театрі, займатися доброчинністю, розводити кроликів чи ще щось таке), а соціальні контакти, в які ми там вступаємо, — це вже побічний, другорядний ефект.

Тут вся справа знову у самообмані. Англійці постійно об’єднуються у клуби та спільноти з тих самих причин, що вигадують собі ігри та спортивні заняття: ми потребуємо помічників та фасилітаторів, які б допомогли нам контактувати з іншими людьми та подолати «соціальну не-дужість». Також нам не обійтись без ілюзії, що ми насправді зайняті не тим, чим зайняті — що прийшли сюди заради практичної мети, щоб займатися спільною улюбленою справою, заради якої згуртувалися, бо ж самотужки б не дали ради. Прагматичне пояснення клубної культури англійців, яке подають де Токвіль та Паксман, — дуже англійське у своїй суті. Воно ідеально окреслює ілюзію, але неспроможне її упізнати: реальна мета клубів — соціальні контакти та соціальні зв’язки, які нам дуже потрібні, хоч ми в цьому і не можемо зізнатися навіть самим собі.

Якщо ви англієць чи англійка до самих кісток, то можете не погоджуватися з моїм поясненням. Воно й мені не дуже до вподоби. Мені подобається думати, що я приєдналася, скажімо, до Товариства арабських скакунів і ходжу на зустрічі Чілтернської регіональної спілки, бо в мене є арабський огир і я цікавлюся розведенням та виїздкою арабських скакунів, а також участю у виставках, усіляких заходах та зустрічах з такими ж поціновувачами коней, як я. Мені б хотілось думати, що в університетські роки я приєдналася до лівацької політичної групи і ходила на незчисленні демонстрації, марші та мітинги проти ядерної зброї в силу неухильних переконань та принципів[65]. Авжеж, я цілком свідома того, що робила чи роблю. Мені не йдеться про те, що англійці навмисно заманюють себе до спілкування манівцями. Та якщо не кривити душею, то мушу визнати, що мені подобається відчуття приналежності до спільноти і та легкість спілкування з людьми, що мають зі мною спільні інтереси та зацікавлення. Це не до порівняння із незграбними спробами заговорити з незнайомцями десь у громадському місці чи на заході, де люди зібралися просто, щоб потеревенити, не маючи спільного підґрунтя — хобі, коней чи політичних баталій, — які б спростили процес спілкування.

Якщо ви належите до англійського клубу чи товариства, то можете на мене образитись за те, що я все змішала докупи, ніби й нема ніякої різниці між Товариством Арабських Скакунів та Кампанією проти ядерної зброї, чи там зустрічами Жіночого Інституту або якогось байкерського клубу. Мені прикро, але мушу сказати, що різниця таки справді невелика. Я належала до різних англійських клубів та спільнот, зайцем пробиралася в клуби, щоб зібрати інформацію для дослідження і висновок такий — вони всі на одне лице. Зустрічі регіональних чи дочірніх Товариств арабських скакунів, Кампаній проти ядерної зброї, Жіночих Інститутів та байкерських клубів AHS, CND, WI та MAG («Motorcycle Action Group») послуговуються більш-менш одним сценарієм. Все починається із незграбного англійського привітання, жартів та вступних розмов на тему погоди. Далі — чай, сендвічі чи печиво (а як пощастить, то і те, і те), багато пліток, ще більше ритуальних нарікань і мета-жартів. По тому треба прокашлятись і таки взятися до порядку денного, але без помпезності та офіціозу. Неписані правила велять говорити офіційні терміни на кшталт «розпорядок», «протокол» та «голова» напівжартівливим тоном, щоб було зрозуміло, що ніхто не страждає на надмірну серйозність. А як хто перейнявся власною значущістю і видає довжелезні промови, — а такі зануди точно є в кожному клубі, — то публіка демонстративно закочує очі.

Обговорення важливих тем нейтралізують жартами, гострими випадами у бік ворогів (чи клубів-конкурентів — члени місцевого клубу поштрикують Мотофедерацію Британії, наприклад) та ввічливими суперечками з переважно геть неважливих нюансів. Вряди-годи ухвалюють якісь рішення чи резолюції — або хоча б досягають консенсусу — але ухвалу головного рішення відкладають до наступної сесії. Тоді ще чаювання з жартами, плітками та зрадонькою, особливо із зрадонькою (а спробуйте-но знайти в Англії клуб чи товариство, члени якого не вважають себе недооціненими і виштовхнутими на марґінес). Закінчується все нескінченними прощаннями по-англійськи. Іноді запрошують промовця, якому треба всіляко догоджати і метушитися навколо, а потім — чемно аплодувати, хоч якою б прісною і нудною не була його доповідь. Та загалом — всюди все те саме. Якщо ви побували на одній сесії англійського клубу чи спільноти, то, вважайте, побували на всіх. Навіть на зустрічі анархістів, на якій мені довелось побувати, розпорядок був такий самий, щоправда, напрочуд добре організований. Навіть на демонстрації наступного дня учасники одяглись в однакові чорні уніформи, несли професійно намальовані банери і скандували в унісон, не збиваючись з маршу.

Пабні правила

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я вважаю паби дуже важливим аспектом англійської культури. Зі всіх «соціальних фасилітаторів», які допомагають стриманим англійцям налагодити та укріпити контакти, паби є найбільш популярними. В Англії приблизно 50 000 пабів, і ходить туди три чверті дорослого населення, чимало з них — «постійні відвідувачі», які свій місцевий паб вважають мало не другим домом. Всенародна любов до пабів не слабне: загалом приблизно одна третя дорослих ходять до пабу «як за розкладом», хоча б раз на тиждень, а в молодшій віковій групі частота відвідувань зростає аж на 64 відсотки.

Я говорю «паб», так буцімто вони всі однакові, однак в наш час існує просто несусвітнє різноманіття пабів: студентські паби, молодіжні паби, тематичні паби, сімейні паби, гастро-паби, кібер-паби, спорт-паби. Також є величезна кількість інших закладів, як-от кафе-бари та винарні, куди можна прийти випити. Через ці нововведення здійнявся чималий галас, ясна річ, всі кривились і пхекали, кричали «зрада» і пророкували кінець світу. Паби вже не ті! Тепер це якісь модні барчики, нема нормального традиційного пабу! Країні гаплик. Кінець світу близиться і то семимильними кроками!

Типовий ностальгійний плач. Типові передчасні поминки (у буквальному значенні: двадцять років тому в нас опублікували книжку «Смерть англійських пабів». Навіть не уявляю, як почувається автор, минаючи щораз «Троянди» та «Корону» чи «Червоного Лева», коли бачить, як там все ще весело п’ють і грають в дартс). Значною мірою ці передчасні оплакування — всього лиш типова англійська песимістичність, а все, що в залишку — наслідок синдрому, схожого на «етнографічне засліплення»: фаталісти настільки засліплені новим обличчям пабів, що просто неспроможні розгледіти те, що основа залишається незмінною — традиції та поведінкові коди, без яких паб — не паб. Навіть якби чорні песимісти мали рацію, тих нових пабів, які їм не до вподоби, мало — їх відчутна меншість, —