Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Порив вітру проноситься навколо рогу вежі, штовхаючи Офелію та запускаючи міні-циклони в нещодавно збуреному снігу біля їхніх ніг.

Один із циклонів прокручується повз Офелію та піднімається до марсохода, де розсіюється, розкидаючи пластівці всередині марсохода та на його пасажирів.

І саме тоді вона бачить це — сніжинки падають у шолом Вів’єна. Лицьова панель на шоломі Вів’єна не затемнена. Її просто немає. Не розбита на друзки; її просто більше не існує.

Лице під шоломом — товста маска з засохлої та замороженої крові та рідини, риси стерті. Очі, ніс, рот, їх просто немає.

І руки такі ж самі.

Від пошарпаних залишків її рукавичок на зап’ясті крихітні чорні плями сяють на них під вогнями шоломів, але в рідкісних проміжках чорного Офелія вловлює відблиск білого, кістяного, там, де мали б бути її пальці.

Ох, чорт, чорт, чорт.

«Піннакле навіть не залишали планету», — говорить Ітан хриплим голосом. «Троє з них тут, принаймні один повернувся в хаб. Ще два десь».

Ні, є ще один - під марсоходом. Офелія віднімає від загальної суми.

«Можливо, вони підняли посадковий модуль із землі, але…» Він хитає головою, і в його горлі чутно клацає.

Шок. Він у шоці. Що має сенс. Офелія повинна бути, теж була б, якби вона не була такою, якою вона є.

Вона випрямляється, змушуючи глибоко вдихнути все ще хворі легені. «Ітане. Слухай. Нам треба йти. Зараз.”

Коли він не відповідає, вона робить крок ближче до дверей. Намагаючись не дивитися на Вів’єн, не думати про члена команди під марсоходом. Інакше це буде наша доля, наше майбутнє.

Офелія висмикує двері з його рук і намагається їх зачинити. Вони швидко зупиняються, з іншим, не менш тривожним вереском петель. Але зараз у Ітана достатньо місця, щоб пройти повз них.

Вона хапає його за руку і тягне до себе.

«Візьміть їх назад, придурки! Прокиньтеся і заберіть це назад!» Суреш кричить, перекриваючи наростаючий шум вітру. Наближається інший фронт. «Ми просто хочемо забратися звідси!»

Клацаючий звук, Офелія не розпізнає відлуння як всередині, так і ззовні свого шолома. «Суреш, стій! СТІЙ!” — кричить Кейт. «Поклади їх».

Флакони для зразків. Мабуть, він кидає їх у вежу.

Офелія прямує до Кейт, Суреша та Ліани, тягнучи Ітана за собою.

«Ітане, мені потрібна допомога, я не можу… Боже мій. Ліано, стій! Повернися!”

Ітан, здається, прокинувся. Він вириває свою руку з руки Офелії та оминає її, щоб кинутися до передньої частини вежі.

Вона завертає за ріг відразу за ним.

Гудіння, якого вона очікувала раніше, лунає зараз. Тільки це не гул, а скоріше високий тон, схожий на зворотний зв’язок мікрофона, інтенсивність якого зростає. Офелія нахиляється, намагаючись затулити вуха руками, але це не приносить користі. Вона відчуває відлуння у своїй голові, тон, який не вщухає. Таке відчуття, ніби кістки її черепа розходяться, а мозок перетворюється на желе з сірої речовини.

Вона шкандибає далі, геть від вежі. Їй потрібно відійти далі від вібрації. Зникла спокуса миру й щастя. Голос її батька мовчить. Ось його справжнє обличчя.

«Ліана!» — кричить Кейт, її голос тьмяний і спотворений під цим тоном, але хрипить від відчаю.

Офелія обертається, шукаючи Кейт. Де вони? Чому вони не втікають?

Ітан і Кейт згорбилися, піднявши руки в марній спробі захиститися, і намагаються пройти вперед. Суреш стоїть біля основи вежі, закинувши голову в шоломі, ніби прислухаючись до чогось, чого не чує Офелія.

Але Ліана — о Боже!

Широко розкинувши руки в пародії на розп’яття, Ліана притиснута до вежі, наче її там щось тримає. Її ноги звисають у парі метрів над землею, пальці спрямовані всередину вежі. Її голова нахиляється вперед до вежі в неймовірно прямій і жорсткій позиції.

Саме так, як Офелія уявляла себе раніше. Тільки немає білого світла, немає відчуття спокою чи становлення.

А потім починається крик.

30

Тіло Ліани напружується, і тонкий вереск, подібний до свисту старомодного чайника, на якому бабуся Офелії наполягала, щоб готувати собі чай, перетворюється на повний крик.

Гладка та блискуча поверхня вежі… викривляється, зміщується, як хвиля, що котиться по ній і вгору одночасно.

Крик Ліани переривається густим бульканням по каналу зв’язку, а потім різким тріском. Через мить чорні частинки випливають, як пінистий дим, з її шолома в потік, який Офелія може бачити навіть на цій відстані. Через її лицьову панель. Воно просто пробило її передню панель, як у члена команди Піннакле у марсоході.

Нам потрібно її спустити!

Офелія не впевнена, чи хтось сказав це по каналу зв’язку, чи вона просто подумала. Зі скигленням у вухах неможливо на чомусь зосередитися. Це як дивитися прямо на сонце, тільки зі звуком замість світла.

Потім руки Ліани піднімаються над головою, і її костюм починає рухатися. Горбки неправильної форми та нерівності тиснуть на межі її костюма, коли вони повзуть по її тулубу та вниз по руках у напрямку до рукавичок. Усе, що в ній чужорідне, намагається вибратися, повернутися у вежу.

Прокляття.

Ітану та Кейт вдається дістатися до основи вежі та схопити ноги Ліани, єдину частину її тіла, якої вони можуть досягти.

Скрегочучи зубами від болю в голові, Офелія поспішає, щоб приєднатися до них. Тільки коли вона наблизилася до них, Суреш простягає руку й притискає руку до вежі.

Чорт. Він буде наступним.

Офелія залишає Ліану Кейт та Ітану та кидається до Суреша. У неї немає плану, вона навіть не знає, що вона збирається робити, коли досягне його, тобто, як виявилося, кинеться на нього. Груба сила, коли все інше не допомагає.

Офелія б’є його своїм плечем у бік, і її вага та імпульс відривають його від вежі, кидаючи їх обох на землю. Вона приземляється на нього, її збиті легені та спина протестують проти другого різкого удару за лічені хвилини.

Офелія випрямляється, як тільки може, відштовхнувшись від нього. «Суреш? Гей, Суреш!» Вона трясе його за плечі.

Його погляд, не змигуючи, прикутий до веж позаду неї. Але потім він здригається, і його очі шалено метаються з одного боку в інший, поки він нарешті не бачить Офелію.

“Що сталося? Я не…”

«Інопланетяни», — похмуро каже вона. Легше використовувати його термінологію. «Вони хочуть затягнути вас. Нам потрібно забрати вас звідси». Перш ніж цей магнітний розіграш почнеться знову. Вона не зможе зупинити його сама, якщо він вирішить з нею битися.

“Моя рука! Я її не відчуваю… Я нічого не відчуваю з цього боку», — каже він із панікою в голосі.

Він тримає праву руку, і його рука в рукавичці плюхається вперед, згинаючи посередині так, як це було б неможливо.

Тоді, мабуть, краще, щоб він нічого не відчував.

«Ти можеш стояти?» — запитує Офелія.

«Я не…» Він хитає головою. “Ні. Вся права сторона мого тіла, це…”

Поки вона спостерігає, він