Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Офелія миттєво відводить погляд, намагаючись не звертати уваги на те, що в її голові та кишках крутиться у крові.

Добре-добре. Мені треба подумати. «Тримай руку вгору». Над серцем. Вона сподівається, що це правильно. Або це потенційно отруйний укус? Ісусе. Вона ніколи не думала, що їй справді знадобиться використати цю інформацію.

Вона хитається на підборах, думки обертаються так швидко, що вона не може вхопити жодну з них. Турнікет. Раптом слово та ідея спливають у поле зору. Вона перебирає кишені свого костюма. Нашивки на костюми. пайки. Там усілякі екстрені речі. І одна з цих речей, вона майже впевнена, це…

В одній із маленьких кишень на штанині її костюма її пальці вчепилися за шнур із крихітною пластиковою ручкою. «Джгут».

Вона скручує шнур над ліктем Суреша і закручує, щоб затягнути, доки він не закричить. Якщо вони не кричать, це недостатньо щільно. Проте грубий інструктор з її обов’язкового навчального курсу не згадав, яке лайно відчувати себе, коли ти навмисне хочеш заподіяти комусь біль, навіть якщо це для його ж блага.

Офелія моргає, стримуючи сльози. «Просто намагайся зберігати спокій. Зі мною». Вона пересувається, поки не може затягнути руки йому під пахви.

«О, так, набагато краще», — каже Суреш крізь зціплені зуби.

Щоб відтягнути його назад, потрібна вся її сила. Сніг трохи допомагає, як і трохи легша гравітація. Але навіть із цими допоміжними засобами вони долають лише півдюжини метрів, перш ніж їй доводиться зупинятися, важко дихаючи, тіло болить від напруги.

Коли вона перевіряє відстань між їхнім місцем розташування та вежами, здається, що вони з Сурешем майже не рухалися.

Ми все ще занадто близько. І — Офелія перевіряє свій рівень кисню — я всмоктую повітря, ніби ним заповнена ціла планета.

Ми не встигнемо. Усвідомлення холодне і абсолютно чітке. Вона не зможе відвести його досить далеко, поки ці речі не закінчаться — це, безперечно, схоже на певну форму їжі, чи не так? — і вежа знову потягне Суреша вперед, а можливо, і всіх інших.

Не кажучи вже про те, що Офелія не може розшукати будинок якщо вона хоче тягнути його туди. Під час шторму вона може попрямувати зовсім не в тому напрямку. І вони обидвоє помруть, коли в їхніх костюмах вичерпається кисень. Припускаючи, що вони навіть досягнуть такої відстані.

Біля вежі Ітан і Кейт повернуті до стіни спиною й тягнуть Ліану за ноги, ніби вона візок, який слід тягнути за собою. Але верхня половина її тіла приклеєна до вежі. Поки що. Офелія впевнена, що так не залишиться. Ні, якщо тіла, які вони знайшли в марсоході, є ознакою. Хтось намагався їх врятувати, але далеко вони не зайшли.

Офелія не така швидка, як Кейт, але вона знаходить життєво важливі органи Ліани на дисплеї в її шоломі. Вони згасають, але її серце все ще б’ється.

Потворний вибір. Раніше Офелія так невибагливо говорила про це з Ітаном. Тепер, коли вона насправді стикається з ним, вона відчуває себе у зовсім іншій ситуації.

«Док, що ми робимо?» Задихаючись, запитує Суреш. «Я не… оніміння поширюється».

Мені потрібна допомога. І нам усім треба піти. «Ітан. Кейт. Суреш поранений, і нам потрібно повернути його до станції. Я не можу… — Вона переводить подих, змушуючи голос стишитися. «Я не можу зробити це сама, і я думаю, що буде лише питанням часу, коли вони, ким би вони не були, спробують щось з нами усіма. Будь ласка.

Гарячі сльози котяться по її обличчю. Вона прирікає Ліану на смерть. Це єдиний шлях для решти. І Офелія — це та, що порушує це питання, та, кому доведеться жити зі смертю Ліани, ще однією смертю на своїй совісті.

Кейт вагається. Офелія бачить, як вона зупиняється, а потім Кейт відпускає Ліану.

Гудіння у вухах Офелії стає голоснішим, наче сутності усвідомлюють, що повна перемога над Ліаною неминуча.

«Ітане, ходімо», — кричить Кейт. Вона зупиняється, чекаючи на нього, але він тільки сильніше нахиляється вперед.

Вона хитає головою і біжить до Офелії. “Ходімо.” Вона займає позицію праворуч від Суреша, нахиляючись, щоб схопити його за руку.

«Почекай, нам потрібен Ітан», — злякано каже Офелія.

«Він не прийде», — кинула Кейт. «Це ти сказала, що нам потрібно йти».

— А ти сказала, що він наш єдиний пілот, — зауважує Офелія. Хоча це не причина. Вона просто не може перенести ідею залишити його тут. Не тоді, коли він міг піти.

«Я майже впевнена, що зараз це найменша з наших проблем», — каже Кейт. “Ходімо!”

Одна справа — прийняти смерть, коли в неї немає іншого вибору, коли смерть — єдиний вихід. Але тут справа не в цьому.

З пустотою у животі Офелія обходить Суреша й прямує до Ітана.

«Чорт, — гарчить Кейт. «Лікарю, повертайтеся сюди! Якщо Северин недієздатний, то командир я. Я головна!»

Ітан ледь підводить погляд, коли Офелія підходить до нього. Але він все ще намагається звільнити Ліану. Він все ще там, ще не втрачений у вежі. Це означає, що вибір робить він. Як спробу компенсувати минулі втрати.

Його очі яскраві, але Офелія також бачить у них знайому безнадійність. Це людина, яка стоїть на краю.

«Послухай мене», — каже вона якомога спокійніше, перекриваючи лайки Кейт на задньому плані. «Я знаю, що ти зараз звинувачуєш себе в цьому. Я розумію це краще за всіх. Ти це знаєш. Але ти нам потрібен. І якщо ти не підеш, ми всі помремо». У неї болить горло, але вона тримає голос настільки рівно, наскільки може. «Я не залишаю тебе тут помирати лише тому, що ти нам потрібен, а Кейт не може врятувати Суреша сама».

По тілу Ліани пробігає конвульсія, і нахил вежі змінюється, опускаючись нижче. Їхній час закінчується.

«Лікарю, не змушуйте мене йти за вами!» — реве Кейт.

«Ви сказали мені, що мені потрібно припинити звинувачувати себе в тому, що я не можу змінити, і просити допомоги», — каже Офелія, повільно відступаючи. Крок за кроком. «Отже, я зробила це. Мені потрібна допомога. І я прошу вас допомогти».

Маленька пташка. Де ти? Голос її батька знову шепоче в її розумі.

«Ітане, будь ласка!» — благає Офелія.

Крик рветься з глибини його душі. «Х*й!» Він відпускає Ліану й біжить, схопивши Офелію за руку, коли пробігає повз, і тягне її за собою.

Повернення до хабу, коли вони втрьох несуть Суреша через шторм, закінчується миттєво в порівнянні з нескінченним очікуванням, поки шлюз