Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Життя у королівстві продовжувалося, Кафце не встигав писати листи та читати ті листи, які надсилав йому Ясон: учень щодня витрачав на це багато часу, виписуючи чистими обережними літерами пройдений день. Учень сумував, Кафце також, але відректися від місії поставленої янголами, не було можливості.

Кафце обережно розгорнув лист та посміхнувся. Його дорогий учень писав, що все гаразд.

У відповідь Кафце писав: «Сподіваюсь так і є». І коли сонце моргнула останнім промінням у вікно, показавшись почервонілим небом, він відклав приладдя, а саме тонке гусяче перо білосніжного кольору та подивився на стелю, потираючи пальцями очі. Від довгих вечорів над книгами та листами боліли очі та спина, тому Кафце важко піднявся, і тільки коли склав усі листи у ящики стола, і виклав дорогі книги із королівської бібліотеки, він попрямував до брата у сусіднє крило, куди пересилили Ройзенда, щоб той був завжди під наглядом.

Слідство, як це дивно не звучало, ще тривало, і ніхто не збирався виносити вирок швидко. Йдучи до брата, він постійно думав про Ройзенда та його наступні дії.

– Невже пануюча тиша продовжить жити у кімнатах замку? – подумав Кафце, та наблизився до дверей, тричі постукав. Варта, що стояла поряд вже не дивувалась, але їхні обладунки щоразу дивували Фоне, настільки гарними і взагалі не практичними вони були. Якби Ройзенд хотів би втекти, то точно втік би.

І коли йому відчини, Кафце відразу подивився на брата: ні не втік. Сьогоднішнє вбрання міністра було настільки гарним, навіть гарнішим, ніж обладунки варти, і настільки ж непрактичними. Здавалось чудовий червоний кафтан, розшитий всім і відразу закував Ройзенда немов ті обладунки.

– Ройзенде, твій сьогоднішній вигляд святковий, тебе кудись запросили?

– Так, сьогодні будуть важливі гості, і гостинний прийом маю провести саме я. Вони хочуть зупинитися у моєму особняку, де вже раніше бували. Ті місця їм гарно знайомі, тому наш король відпустив мене, – Ройзенд скривився немов з’їв шматок лимона, який везли із півдня невеликими ящиками, та знову повернув собі спокійний вигляд, швидко вгамувавши лють.

– Мені потрібно їхати з тобою? – запитав Кафце та сів на лавку поряд, роздивляючись коштовні прикраси, що лежали у сундуках.

– О, ні, брате, – відмахнувся Ройзенд, подивившись на Кафце. – Це не твій обов’язок, тут я влаштую все сам. Наші гості отримають повне задоволення.

Та Кафце отримав свій наказ.

Цього йому було достатньо, щоб продовжити свою місію, і можливо, врятувати чиюсь душу, або душі.

– А чи не можна мені з тобою, брате. Я б не хотів залишатися ту наодинці, – промовив Кафце, тривожно озираючись. І помітив погляд Ройзенда, який спалахнув злим невдоволенням, він продовжив, – або, можливо, мені вже краще повернутися додому. Мене чекає мій учень.

– Брате, це лише тимчасово, але… – він вагався декілька секунд. – Якщо… якщо, – його пальці вовтузили золоті ґудзики, – ті гості не повинні тебе бачити. Якщо ти на таке погодишся, то звичайно, Кафце, я буду радий твоїй підтримці.

Кафце кивнув, ніби все зрозумів, і тим самим нічого не помітив.

– Я поїду першим, потім заберу тебе.

Легенький вітерець, який йшов від брата, пронизаний парфумами, солодкими та строгими, незвичайними – настільки звичним для стін замку та чужими для самого патора, який дивився на все це з легким сумом.

– Мабуть це дійсно таємничі гості.

– Ти не уявляєш які, – покачав головою Ройзенд. На його гладкому обличчі, здавалося, з’явились тонкі смужки вздовж підборіддя та на лобі, він весь був у цих смужках точно старий дід, І Кафце трохи нахилив голову, щоб роздивитися брата краще. Хоча Кафце був старшим у родині, але зараз Ройзенд виглядав набагато старішим, гарне обличчя при темряві, і справжнє при світлі дня. – Що ти так дивишся, – раптово буркнув брат, і Кафце покачав головою, говорячи, мов, нічого.

– Я, справді, трохи збентежений та хвилююся за тебе.

– Зі мною все гаразд, – роздратовано підмітив Ройзенд та поглянув на себе у велике дзеркало, що стояло біля стіни. І знайшовши себе досить вишуканим, потер підборіддя та кинув на Кафце швидкий погляд. – Усе буде гаразд, брате.

– Скільки ти будеш приймати гостей?

Ройзенд задумався на хвилинку, підраховуючи дні, і чітко відповів:

– Тиждень.

– Рівно сім днів? Я думав гості залишаться довше, ніж тиждень, – здивовано проговорив Кафце.

– Ні, вони більше у нас не хочуть бути… в ще і дорога. Вона займає багато часу.

– Тим паче, інколи на дорогах до столиці трапляються розбійники, – зауважив Кафце, і Ройзенд фиркнув, усміхнувшись та потягнувся до запонки, що схожі були на таємниці криваві рубіни. Фоне пригадував, що ці рідкі камені добувають у спеціальних рубінових рудникам, які розташовані у віддалених гірскіх районах та підземних шахтах. Один такий «кривавий рубин» коштував як його будинок. Півмавши себе на абсурдній думці, коли поки що легка заздрість малювалась моторошним болотним кольором, яке затягую, кожного, хто пройде поряд, не кажучи вже по самому болоті. Болото заздрощів – як один із гріхів людства змушував Кафце труситися від злості до самого себе і тим кривавим рубінам, які могли врятувати не одне життя і не одну душу, і окинув поглядом Ройзенда, його показне вбрання, його поважний вигляд, й печально усміхнувся.