Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Що?

– Просто ти був таким щасливим, Ройзенд. Я завжди вірив, що все це для тебе, краса, вишуканість, коштовності, але потім ти втратив доньку, і зрозумів, що всі ми однакові ніхто не може жити спокійно та мирно.

Ройзенд не поглянув на нього, дивився лише у дзеркало, і доторкнувся до дзеркала, яке відображало його у повний зріст.

– Ти справді, думаєш, що був щасливий?

– Звичайно! – впевнено відповів Кафце. – Ви були щасливою родиною, – з печаллю показав головою, гучно ковтнув слину, що заполонила весь рот та заважала говорити. Коли він згадував доньку брата, він згадував у нічому невинну дівчину Анну. Підводячи когось до пекла, він не думав, що йому буде так погано після.

– Я ніколи не був щасливий Кафце. Такого не буває у людей, – жорстока посмішка показалась на худому аристократичному обличчі, – і ти це знаєш. Чи зустрічав ти когось щасливого від початку і до кінця?

– І щоб зробило тебе щасливим? Не дивлячись на все це, ми хоча б трохи уявляємо, що саме мусить зробити нас щасливими. Але я погоджуюсь з тим, що ніхто не перебуває у стані постійного щастя, – Кафце розвів руками. – Хоча… одного разу ми закупили ліки для майже безнадійних, то у їхніх очах я бачив щастя, та скільки воно продовжувалось…

– Мені потрібна влада.

– І ти був би щасливим? – Кафце затримав дихання.

– Буду, точно буду, – усміхнувся Ройзенд. – Я стільки уявляв собі цю мить, коли у моїх руках… життя.

Він обірвав себе на передостанньому слові, дивно подивившись на Кафце, та стер усмішку з обличчя, залишившись незворушним.

– Отже, коли мені збирати речі?

– Тебе заберуть ввечері, слугам ще потрібно прибрати для тебе кімнату.

– Дякую, брате. Я буду непомітним, – але чи стримає він обіцянку, Кафце не знав, не міг сказати собі правду.

Цілий день Кафце Фоне вештався по широким поверхам, які мали свій особливий вигляд, але самим особливими були кристалічні світильники, які пропускали скрізь свої грані стільки світла, що здавалось навіть самий темний коридор пронизаний промінцями я стрілами. Кафце доторкнувся до одного із таких світильників, на дотик кристал був холодним, легким, ніжним на дотик, немов шовковий плащ, почувши сиїсь кроки він відскочив, сховавши руку за спину. Олі, одна із служниць, пройшовши повз нього навіть не поглянула, швиденько потупавши робити свою роботу у величезному замку. Кафце навіть не хотів уявляти, скільки тут роботи – свій дім вони з Ясоном ледь не запускають до повного бардаку, та його зупиняє те, що дитині не слід брати приклад брудного помешкання та кучі пилу на книгах та полицях, тут же згадавши про Ясона, він втомлено потер колюче обличчя, кажучи собі, що пора поголитись, а не тільки вмиватися та митися. Ще трохи і його борода буде як у давнього друга Даміана, який відростив бороду майже по пояс, і тепер намагався довести всім, що так зручно. Кафце цьому не вірив. Тому голився декілька раз на рік.

Загалом він нарахував близько десяти поверхів, бо ноги почали боліти, спина також, тому рахував він стоячи у самому низу.  Потім йому принесли вечерю, якось знайшовши серед тисячі кімнат, та відвели назад, і тільки тоді він, склавши всі листи, трохи одягу, зібрався їхати.

Втома морила Кафце, особливо, гарний духмяний чай, зі смаком полуниці нагадував по м’яку постіл та мир сну. Потираючи сонні очі, Кафце підібрав якусь першу книгу та змусив себе читати. Але вже через кілька хвилин думав про все, про короля та його замок, де може жити стільки людей та навіть не перетинатися, де літають янголи та проходять крізь стіни демони. А ще тут завжди було чисто та світло, навіть у самий похмурий день, і погрів руки над свічкою, він побачив як на вулиці щось моргнуло, чи то була зірка, чи якийсь ліхтарик, Кафце не помітив, лише підійшов до вікна та занурив погляд у темноту нічного саду, на який виходили його вікна. Вдень навіть можна не помітити як пролетить час дивлячись у це вікно: життя кипіло несамовито та повноцінно.

Сьогодні читання викликало бридкі сумніви – розум постійно відкидало від високих матерій та теорії буття  книги до земного звичайного хвилювання, яке гарячою суміщу котилось по венам.

– Невже він про мене забув? – сам у себе запитав Кафце, та перемістив книгу подалі від себе. Сьогодні не читається, – вже подумки підмітив він, зробив кілька кроків по кімнаті, напружуючи м’язи, які після довгого сидіння на стільці задубіли, а шия та спина вже боліли.

З болем Фоне розумів наскільки вони з братом різні, і наскільки схожі їхні долі.

Раптом у двері постукали, і до нього без запрошення увійшли двоє здорових чоловіків, більші за Кафце на дві голови і трохи ширші.

– Що трапилося?

– Ви Кафце Фоне? – запитав один із чоловіків. У нього було гостре без емоційне обличчя, тепло карі очі, на диво не гострий погляд, якийсь звичайний, без гніву чи докору. Обоє були одягнені у плащі, поношені кожані штани, помітні під чорними плащами та грубі чоботи у грязюці та пилу.

– Так, – витримав невеличку паузу поки роздивлявся гостей, промовив Кафце.

– Нас прислав міністр, – швидко кивнув найманець, – нам потрібно відвезти вас до маєтку. Моє ім’я – Робін Стілт, а це мій друг – Дані Рокнер.

– Що ж, чудово, – опанував себе через деякий час Кафце та, кивнувши на свій мішок з речами, додав, – я вже зібрався, речей у мене не багато. Можемо вирушати.