Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Він трохи пам’ятав дорогу до маєтку брата, але вже була ніч, і легка тривога кольнула у саме серце – чи могла це бути пастка, і призадумавшись всього на мить, він підхопив свій мішок, притиснув його до себе і з жалістю кинув погляд на книги, які не встиг дочитати та детально вивчити, але все ж таки, буде що розказати своєму учню. Деякі ідея цікавили Ясоне не менше за нього. Найманці брата по–своєму бачили його повільність, і усміхнувшись майже однаковими усмішками, хоча обличчя у них були настільки різні, що Кафце навіть не хотів запам’ятовувати риси та відмічати особливості, по типу шраму чи розміру щелепи.

– То ж я все, ходімо, – крихкий мир міг розсипатися, а життя закінчитися, але Кафце довірився брату та його головорізам, по іншому їх не виходило назвати. – Не можу дочекатися, коли знову побачу маєток брата, не був там більше десяти років, – пробурмотів він, кивнув швидкий погляд на найманців, щоб перехопити їхні глумливі посмішки.

По коридорам палацу вони йшли у тиші, коли раптом, їм на зустріч вийшов Ізіас, за спиною у якого було троє молодих янголів, які озирались та тільки–но вони з’явились на їхньої дорозі, то з цікавістю дивились на Кафце та найманців.

– Дорогий друг, – звично холодно промовив Ізіас, і, схопившись, кинув пронизливий синій погляд на Кафце, – знову йдеш за братом?

У повітрі відчувався чийсь страх.

– Так, йому потрібна підтримка, – наклонив голову Кафце. Найманці напружилися.

– Бажаю тихої та мирної дороги, – янгол послав благословенний знак одним махом руки, і наклонив голову вправо, уважно роздивляючись найманців, і скривив тонкі губи. – Небеса на твоїй стороні, Кафце Фоне. Під захистом небес, – ще раз наголосив Ізіас, для кого саме він це говорив, Кафце не дуже розумів, але інші янголи слухали уважно та не задавали питань.

«Не зараз» – читалося у кристально–чистих синіх очах янгола

Кафце відчував як страх розповзався по шкірі та кісткою у горлі перекривав дихання. Ізіас був таким різнім, ніби різні істоти. Вперше, коли він побачив янгола, йому здалося, що у янгола не залишилось нічого доброго та світло, але була його велетенська сила, яка тримала весь земний світ у своєму коконі та захищала невидимим щитом людській рід.

Людський світ змінював янгола так само як і всіх.

– Дякую, – щиро промовив Кафце, зібравшись з думками. Ця зустріч була настільки незвичною і дещо кумедною, ніби сценка із книги, які інколи читала на своїй веранді стара панні Колті, сидячи напроти храму. На цьому коротка зустріч закінчилась, та інколи Кафце здавалось, що Ізіас є янголом–хранителем. А неподалік від головних воріт палацу вже стояв невеличкий фургон.

Повітря пропахло легким димом, але холодний пронизливий вітер був поряд, і Кафце потер носа, заковуючи тіло у важкий, але теплий плащ. Фургон був деревяним з відкритими боками, прямокутної форми з плоскою покрівлею. Підстілок чи сидіння Кафце не помітив, але Робін кинув на зелену ковдру, що непомітно лежала у кутку фургону. Це не дуже засмутило Кафце, адже йому доводилось їздити у менш зручних умовах, на старому візку, який міг засипати сніг чи дощ, або навіть град, а тут… лише тимчасові незручності, після яких він планував випити теплого чаю та нарешті заснути.

– Дороги зараз небезпечні, але ми тут для того, щоб вас захистити, – поважно з гордістю промовив Робін, та витягнув із фургона меч, повісив його на поясі.

– Наскільки небезпечні? – запитав Кафце, залізши у фургон. Коні вже репетували, стукаючи копитами по бруківці.

– Вчора натрапили на двух, перед цим вони вбили двух торговців сукном. Ми знайшли кучу сундуків, які вони ховали у печері неподалік. Повідомили стражі.

– Авжеж, – потер підборіддя Кафце. Якби він не знав головорізів Ройзенда, то, можливо, повірив у це. Але Ройзенд не просто так став міністром, і забезпечував безпеку на дорогах не тільки тому що хотів бути гарною людиною, прославити себе як чудового міністра короля, ні Ройзенд справ працював зі всіма, хто міг принести йому більше золота, срібла, дорогоцінних каменів. – Скільки ви працюєте на брата?

– Десь років п’ять, – чесно відповів Дані. Він займався конями, та похлопав їх по шиям посміхнувся. – Скоро поїдемо.

– Добре, – кивнув Кафце, відчуваючи, що вже замерз. Ночі були холодними.

– Вибачте, це я коням, – засміявся Дані, – люблю поговорити з конями, вони так швидше заспокоюються.

– Він тільки з конями і говорить, – підмітив Робін, кинув недобрий погляд на друга. – Або з собаками, котами, навіть гуси його слухають.

Дані фиркнув та вмостився на відритій платформу, щоб керувати конями.

– Йди до біса, Робін.

– Це ж правда, – розвів руками Робін, та сів вслід за Кафце у задній частині фургону.  Тільки–но всі сіли та затихли, коні рівним кроком рушили по темній столиці, штовхаючи темінь дзвоном підкови по бруківці та шумом колес. У дерев’яному фургоні відчувалась кожна нерівність дороги, легкі поштовхи та тремтіння змішували Кафце триматися сильніше ніж при звичайній подорожі у возі. Темінь дороги викликала страх, оживали образи демонів, що дивились чорними очима скрізь тьму, та були тим самим вітром і скрежітом гілок лісі, навіть шурхіт крил сови та кажанів.  

Кафце схопився від жаху: щось рухалось лісом паралельно фургону.