Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Це відчули всі: і люди, і коні.

– Що за чортівня!

Фоне міг сказати, що це пес, не зовсім звичайний, але язик прилип до піднебінні. До них долинув рик.

Деякі казки були не зовсім казками в загальному розумінні, а історіями жахів, які висвітлювалися на чистих білих сторінках чорним шрифтом пера, і це була одна з них. Колись відомий казкар писав про псів, що живуть під землею та лякають маленьких дітей своїм грізним риком, але реальність була іншою та більш страшною: казка стала реальністю. Тільки підземний пес умів не тільки ричати. Його потужні щелепи могли дробити кістки, і Кафце це знав. Пес вдарив головою по боку фургона, де сидів Фоне, стиснутий жахом.

– Коли думаєш, що все бачив, з'являється тварюка з пекла, – Робін дістав арбалет. Зарядження арбалета вимагало сили та точності, але він швидко впорався з поставленим завданням і прицілився. Перша стріла пройшла поруч з чудовиськом, не зачепивши його. Кафце встиг відсунутися трохи далі від краю фургона, куди цілився пес.

На мить хижак зник, і в розколотих просторах між дерев випливли жахливі звуки: загрозливий рев та рик. Затуманені очі собаки палали ненавистю та голодом. Його шкіра, вкрита шерстю чорного відтінку, покривала тугі м’язи. Він був готовий до нападу.

Скрегіт металу та тріск дерева долетів до них, коли пес виникнув з-поміж дерев.

Що може зупинити пса, Кафце не знав, але сьогодні він молився значно голосніше, ніж завжди.

Сьогодні повітря наповнювалося жахливим протистоянням життя та смерті. Звір продовжував цілитися у фургон, точніше на те, що було всередині; його не цікавив навіть кінь, що рвався вперед, немов скажений. Хоча Кафце біг би так само, якби не сидів у фургоні, який розсікав холодну темряву лісу.

Фургон ледь не перекидався, коли пес кидався на них, під його лапами тріскалося дерево.

Кафце відчув, як серце вискакує з грудей. Фургон хитався, точно був іграшно, а пес — невблаганною потойбічною силою. Він розумів: тварина не зупиниться, поки не дожене їх і не розірве на шматки. Крикнувши щось нерозбірливе, він схопився за поручні, намагаючись утриматися на місці.

Фоне, сидячи навпроти, стиснув руки так сильно, що в пальцях з’явився білий відтінок. Його погляд, напружений і переповнений страхом, був прикутим до чудовиська, яке невпинно наближалося. Піт стікав по його обличчю, проте він не зводив очей зі свого ворога.

— Треба діяти швидше, — пробурмотів Робін, заряджаючи арбалет вдруге. Його руки тремтіли, але він знав, що другий постріл мусить бути точним. Інакше всі вони будуть приречені.

Раптом пес знову зник у темряві, залишивши за собою тільки слід зламаних гілок і відлуння рику. Та це затишшя не вселяло надії, навпаки, воно породжувало ще більший страх. Кожен звук у лісі здавався загрозою. Їх переслідувач міг з’явитися з будь-якого боку, і наступний напад міг стати для них останнім.

— Це не може бути кінцем, — прошепотів Кафце, стискаючи амулет на шиї. — Ми маємо зупинити його. Якось...

В ту мить, коли він вимовив ці слова, знову почувся гучний тріск. Величезний пес виринув з темряви, стрибнувши просто на фургон. Його велика лапа проламала дах, і Кафце ледь не злетів зі свого місця.

— Зараз або ніколи! — вигукнув Робін, натягуючи тятиву і спрямувавши арбалет на оголену пащу чудовиська. Стріла, випущена з холодною точністю, цього разу влучила просто в ціль. Пес заревів від болю і заточився, задкуючи на кілька кроків назад.

Але навіть поранений, він не здавався. Його очі світилися ненавистю, і було зрозуміло: ця битва не закінчиться так легко.

— Фоне! — закричав Кафце, вхопивши його за плече. — Ми мусимо знайти шлях до якогось укриття. Фургон не витримає!

Фоне лише кивнув, все ще переляканий, але рішучий. Вони знали, що шлях назад був відрізаний, і єдиний спосіб вижити — це боротися до останньої краплі сил.

Фургон знову затрясся від удару, коли пес, незважаючи на рану, кинувся вперед. Його рев був настільки гучним, що здавалося, ніби сам ліс здригався від страху. Фоне схопився за серце, а Робін вже майже втратив надію на ще один влучний постріл. Але перш ніж жахливий звір встиг завершити свій напад, щось дивне сталося.

Раптово ліс наповнився тихим, але відчутним шурхотом крил. Повітря ніби застигло на мить, і світло місяця, що пробивалося крізь дерева, змінило відтінок на чистий, мовби сріблястий. Постать в білосніжній мантії, яку оточувало світло, з'явилася над ними. Вона злетіла з небес, не залишивши жодного звуку, лише легкий подув вітру огорнув їх, коли незнайомець спустився прямо перед фургоном.

Янгол – це слово одразу виникло в головах кожного з них. Його обличчя було наполовину приховане капюшоном, але одне було ясно: ця істота не мала намірів нашкодити. Він підняв руку, і біле сяйво блиснуло яскравіше. Пес, який до того моменту збирався атакувати, різко зупинився. Його очі змінилися – з палкого гніву на здивування, а потім на страх.

— Іди, — тихо, але владно промовив янгол, його голос, як дзвін у тиші. Пес заревів, але цього разу відступив. Його потужні лапи залишили сліди у землі, а сам він, немов загнаний туманом, зник у темряві лісу.

Кафце опустив погляд донизу, у руках він тримав подарунок Ізіаса. І все таки, янголам він ще потрібен.