Читати книгу - "Спокута сатани"

− Сибілло, ти вбиваєш мене! − скрикнув я, відчувши нестерпний біль. − Я не такий негідний, за якого ти мене маєш!

Я майже ридав, охоплений відчаєм.

− Ти не можеш не бути негідним, − сказала вона, пильно дивлячись на мене, − оскільки ти чоловік. Я негідна, оскільки я жінка. Якби ми вірили в Бога, тоді, можливо, змогли б відшукати інший життєвий шлях, інший спосіб кохати − хтозна! Але ні ти, ні я не маємо ані крихти віри в Істоту, буття Якої наполегливо спростовується всіма вченими нашого часу. Нас уперто вчать, що ми тварини − й нічого більше; однак не варто соромитися цієї тваринності! Тваринність і атеїзм схвалюють і наука, і преса. Духівництво неспроможне наснажити внутрішньою силою ту віру яку воно пропагує. Ходімо, Джеффрі, не стій у задумі під цими соснами, як уражений Парсифаль. Викинь геть те, що тривожить тебе, − твоє сумління! Викинь його, як викинув книжку, що я читала! І візьми до уваги, що більшість чоловіків твого типу були б горді стати здобиччю негідної жінки; тож привітай себе з тим, що маєш мене за дружину! Я мислю настільки широко, що завжди даватиму тобі повну свободу у всьому, − якщо ти, звичайно, даватимеш таку саму свободу мені! Нині всі шлюби на цьому тримаються, принаймні в нашому колі; інакше «священні узи» були б нестерпні. Ходімо!

− Ми не можемо жити разом, маючи такі стосунки, Сибілло! − хрипко промовив я, прямуючи поруч із нею до вілли.

− Чому? Можемо! − недобра посмішка заграла на її вустах. − Ми можемо робити те саме, що роблять інші; немає потреби вирізнятися з оточення, наче навіжені дурні! Немає потреби вдавати взірцеве подружжя − нас лише зненавидять! Безсумнівно, краще бути популярними, ніж доброчесними: доброчесність ніколи не оплачується. Дивись, іде наш забавний німець-лакей − доповісти нам, що обід подано. Будь ласка, не дивись так сумно, адже ми не сварились, і не треба давати слугам привід думати, ніби у нас чвари.

Я не відповідав. Ми ввійшли до будинку й сіли обідати. Сибілла підтримувала розмову, хоча я відповідав коротко і прохолодно; після обіду ми, як завжди, пішли до ілюмінованого саду суміжного готелю послухати оркестр. Сибіллу знали, вона збуджувала загальний захват своєю вродою; і поки вона підходила до своїх знайомих, спілкуючись то з однією групою, то з іншою, я сидів у похмурому мовчанні, спостерігаючи за нею з дедалі більшим здивуванням і… страхом. її краса здавалась мені подібною до краси отруйної квітки, яка, чаруючи формою та барвами, дихає смертю на того, хто зірве її зі стеблини. І тієї ночі, коли я тримав її в обіймах і відчував у темряві биття її серця, жах охопив мене − жах, що я можу задушити її, коли вона лежить на моїх грудях, задушити, як упиря, що висисає мою кров і сили.

XXVII

Ми завершили весільну подорож раніше, ніж планувалось, і повернулись до Англії, до Віллосмірського замку, приблизно в середині серпня. Невиразна ідея зродилася в мені й додавала надії: я мав намір познайомити мою дружину з Мевіс Клер, сподіваючись, що цілющий вплив ніжної, щасливої, незворушно спокійної істоти, яка мешкала в маленькому котеджі, немов радісна пташка в затишному гніздечку, може пом'якшити безжальну пристрасть Сибілли до холодного аналізу, її зневагу до шляхетних ідеалів. У графстві Варвік на той час стояла надзвичайна спека; троянди були в повному розквіті, густе листя кедрів та дубів у парках давало приємний затінок, у якому відпочивало стомлене тіло, а спокійна краса лук тішила виснажену душу.

Урешті-решт, нема на світі країни прекраснішої, ніж Англія! Немає жодної країни, так рясно обдарованої зеленими лісами, яскравими квітами; жодна не може похвалитись такими поетичними куточками, придатними для мрійливого усамітнення. В Італії, у країні, оспіваній істеричними, екзальтованими поетами, які хтозна-чому вважали, що це єдиний край, гідний уславлення, − поля вбогі та зчорнілі, випалені надто пекучим сонцем; там немає тінистих путівців, які пролягають уздовж кожного англійського берега; і манія італійців безжально вирубати найкращі дерева не лише зашкодила кліматові, але й зіпсувала ландшафт настільки, що важко повірити в колишню красу Італії, яку й досі помилково вихваляють. Принаймні на цілому обширі Італії неможливо відшукати такої гарної місцинки, якою був Лілія-котедж у задушливому серпні. Мевіс сама дбала про свій сад, вона мала двох садівників, які за її вказівками поливали траву й дерева; і неможливо було уявити собі щось чарівніше, ніж мальовничий будиночок у старовинному стилі, вкритий кущами троянд і ясмину, які, здавалося, перев'язували дах вузлуватими гірляндами; навколо котеджу стелилася смарагдова лука з альтанками, оброслими густою зеленню, де знаходили райський притулок усі співучі пташки, й вечорами їх мелодії бриніли, немов струмені водограю.

Я добре пам'ятаю той день, тихий, спекотний і млосний, коли я повів Сибіллу знайомитися з письменницею, якою вона здавна захоплювалась. Стояла така спека, що птахи в наших парках мовчали, але, підійшовши до Лілія-котеджу, ми відразу ж почули щебетання дрозда десь угорі, між троянд, − ніжні звуки, сповнені «солодкого спокою»; а десь на віддалі голуби-«критики» глухо туркотіли про щось, знане лише їм.

− Яке чудове місце! − сказала моя дружина, відчинивши хвіртку та проходячи повз духмяний живопліт із жимолості та ясмину. − Справді, воно краще за Віллосмір!

Нас провели до вітальні, і Мевіс, попереджена про наш візит, не змусила довго на себе чекати. Коли вона вийшла, вбрана в легку білу сукню, що м'яко обгортала її стрункий стан, із паском зі звичайної стрічки, − дивна болісна туга защемила в моєму серці. Гарне спокійне обличчя, веселі й водночас мрійливі очі, чутливі вуста й особливо світлий погляд щастя, що надавав її рисам такого ясного й милого виразу, − усе це говорило мені, якою повинна бути жінка та якою вона частіш за все не є.

Як я міг ненавидіти Мевіс Клер! Я навіть удався до пера, щоб завдати їй удару шляхом анонімної критики! Однак це сталося раніше, ніж я познайомився з нею, раніше, ніж зрозумів різницю між нею та опудалами у спідницях, які вдають із себе романісток, не вміючи правильно писати англійською мовою, і говорять у товаристві про свої твори з зухвалістю, запозиченою