Читати книгу - "Спокута сатани"

Із виразом напіввеселості, напівпрезирства на обличчі вона підвелася з місця та глянула додолу, на прекрасне озеро.

− Риби з'їдять книжку, − зауважила вона, − маю надію, не отруяться. Якби вони могли прочитати й зрозуміти її − яке б дивне уявлення мали вони про нас, людських істот!..

− Чому ти не читаєш творів Мевіс Клер? − спитав я раптом. − Ти говорила, що захоплюєшся нею.

− Так, надзвичайно! − відповіла вона. − Я захоплююся нею й дивуюся їй. Як ця жінка може зберегти дитинне серце й дитинну віру в такому світі, як цей, я геть не можу збагнути. Ти запитуєш, чому я не читаю її творів; я читаю їх, я перечитала їх по кілька разів, але вона не пише багато, і на її твори чекати доводиться довше, ніж на твори інших авторів. Коли я хочу відчувати, як янгол, − я читаю Мевіс Клер; але частіше я схильна відчувати зовсім по-іншому, і тоді її твори болісні для мене.

− Болісні? − перепитав я.

− Так! Болісно бачити чиюсь віру в Бога, коли сам не можеш вірити в Нього; болісно знаходити шляхетні доктрини, яких сам не в змозі прийняти; болісно знати, що живе на світі подібна істота, така сама жінка, як ти, у всьому, крім розуму, − жінка, обдарована щастям, якого ти досягти не зможеш, хоч би день і ніч простягала благально руки й несамовито прикликала печальні небеса!

Тієї миті вона мала вигляд трагічної королеви: її фіалкові очі блищали, вуста розімкнулися, груди здіймалися. Я з дивним нервовим ваганням підійшов до неї й торкнувся її руки. Вона пасивно дала мені руку, я взяв її під лікоть, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди садовою доріжкою.

У величезному готелі почали запалювати вогні, а якраз над нашим шале засяяло сузір'я у формі трилисника.

− Бідолашний Джеффрі! − сказала вона, раптом швидко зирнувши на мене. − Мені тебе шкода! Попри всі мої фантазії, я все ж не позбавлена розуму і вмію добре аналізувати себе та інших. Я читаю тебе − з такою самою легкістю, з якою ти читаєш книжку; я бачу, що у твоїй душі буря. Ти кохаєш мене − і ненавидиш; контраст почуттів губить тебе і твої ідеали. Не заперечуй… я все знаю. Але ким хотів би ти мене бачити? Янголом? Я не можу до нього уподібнитись − хіба що на якусь мить створити перебіжну ілюзію. Святою? Усі вони зазнавали тортур. Доброю жінкою? Я ніколи не зустрічала жодної. Невинною дівчиною, яка не звідала гріха? Перш ніж одружитися з тобою, я тобі говорила, що я не така: шлюбні стосунки не становили для мене таємниці, я мала уявлення про міру вродженого потягу до пороку в чоловіків та жінок. Ця міра є однаковою в представниках обох статей, нікому не можна віддати переваги: чоловіки не гірші від жінок, жінки не гірші від чоловіків. Я відкрила все, окрім Бога, і доходжу висновку, що Бог не може бути причиною такого хисткого, такого низького стану, як людське життя.

Вона говорила − а мені хотілося припасти до її ніг із благанням, щоб вона мовчала. Не підозрюючи цього, вона висловлювала багато таких думок, на яких я часто ловив себе сам; а між тим із її вуст вони звучали настільки неприродно, грубо, жорстоко, що я мало не відскочив від неї, настраханий, перейнятий духовним стражданням. Ми дійшли до маленького соснового бору; тут, серед затінку й безмовності, я, пригорнувши її, тужливо дивився на її гарне обличчя.

− Сибілло! − прошепотів я. − Сибілло! Що з нами сталося? Чому ми не знаходимо краси і щастя в коханні? Чому навіть у мить обіймів та поцілунків якийсь невловимий морок лягає між нами, і ми мучимо одне одного, хоча могли б бути щасливими? Що це? Скажи мені − адже ти знаєш, ти теж відчуваєш цей морок!

Дивний вираз мали її очі − напружений, сумний, наче змішаний зі співчуттям до мене.

− Так, відчуваю! − поволі відказала вона. − Ми самі створили його. Мені здається, Джеффрі, у твоїй натурі є щось шляхетніше, ніжу моїй, і це «щось» − усупереч твоєму бажанню − живить презирство до мене й до моїх теорій. Можливо, якби ти своєчасно дав волю цьому почуттю, ти б ніколи не одружився зі мною. Ти говориш про красу і щастя в коханні… Як на мене, в ньому немає ані краси, ані щастя: кохання − це щось брутальне й жорстоке. Приміром, ти і я − «культурні» люди! − однак не можемо досягти в коханні нічого вищого, ніж вульгарні насолоди Ходжа та його дівулі[31]. − Несамовито зареготавши, вона здригнулася в моїх руках. − Які брехуни поети, Джеффрі! їх варто на все життя запроторити до в'язниці за кривоприсяжництво! Вони спонукають жіноче серце піддаватись омані; у ранній юності дівчина читає їхні солодкі вірші й починає мріяти про кохання − божественне та вічне; адже саме таким описують його поети! А потім… потім перст прози розчавлює крилатого метелика поезії, і настає гіркота цілковитого розчарування.

Я досі тримав її в обіймах − із безтямною силою потопаючого, що хапається за дерев'яний брус серед океану.

− Але я кохаю тебе, Сибілло, моя дружино, я тебе кохаю! − сказав я, задихаючись у пориві пристрасті.

− Так, я знаю, ти кохаєш мене − але як? Це почуття огидне тобі самому! Це не є поетичне кохання − це пристрасть мужчини, а пристрасть мужчини − тваринна. Такою вона є, такою буде, бо не може бути іншою. Утім, тваринна пристрасть швидко набридає, і коли вона гине з переситу, нічого не залишається після неї. Нічого, Джеффрі, просто-таки нічого, крім увічливих безбарвних стосунків, які ми змушені будемо підтримувати про людське око.

Вона вивільнилася з моїх обіймів, щоб іти додому.

− Ходімо, − кинула через плече, повернувши чарівну голівку з ніжною котячою грацією, притаманною лише їй. − Знаєш, у Лондоні мешкає всім відома дама, яка рекламує свої продажні принади за допомогою монограм, ушитих у мереживо фіранок на всіх вікнах. Вона, без сумніву, хоче в такий спосіб збільшити свою клієнтуру! Але я не така погана. Я знаю, ти