Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Віра відчула, як Аліса знову дивиться на неї вичікувально.

— Я скажу, що все не так однозначно.

Тихон хмикнув.

— Або ж, що ти просто не хочеш собі зізнатися в чомусь.

Віра скосила на нього очі.

— Чому всі сьогодні такі мудрі?

— Бо тебе знаємо, Віро, — з усмішкою відповів він.

Ростислава тихо хихотіла, ніби теж щось розуміла.

А Віра відчула, як її заплутаність тільки росте.

Бо якщо навіть дитина зрозуміла, що між ними щось змінилося…

То хіба вона могла й далі обманювати саму себе?

Віра ледь ступила за поріг кухні, як натрапила на Марка.

Він стояв, схрестивши руки на грудях, і чекав.

— Ми не закінчили розмову, — його голос був рівним, спокійним, але в очах жевріла твердість.

Віра зітхнула, намагаючись пройти повз нього, але він швидко перехопив її зап’ястя.

— Марк… — вона хотіла протестувати, але він просто повернув її до себе.

— Чому ти відштовхуєш мене?

— Я не…

— Відштовхуєш.

Їхні погляди зустрілися.

Віра відчула, як її серце пішло в рознос.

Його пальці м’яко, але впевнено стисли її руку, змушуючи її відчути тепло його шкіри.

— Що ти боїшся собі зізнатися? — Марк дивився прямо, не відпускаючи.

Віра відчула, як їй стає важко дихати.

Він був занадто близько.

Занадто наполегливий.

Занадто правильний у цю мить.

— Може, ти боїшся не того, що зробила вибір… — його голос знизився до майже шепоту.

Він злегка нахилився ближче.

— А того, що тобі сподобалося.

Віра різко вирвала руку, ніби це могло стерти його дотик.

— Ти занадто самовпевнений, Марку.

Він ледь посміхнувся, ніби його це тільки розважило.

— Я просто бачу правду.

Віра розвернулася і швидко пішла.

Бо якщо вона залишиться ще хоч секунду,

Вона сама не буде впевнена, що не визнає, що він правий.

Віра сиділа на веранді, намагаючись привести до ладу думки після розмови з Марком.

Тільки не думати. Не аналізувати. Просто дихати.

Вона ковтнула ще гарячої кави, хоча її губи все ще відчували легкий тремор після напруги.

— А ти схожа на людину, яка побачила привид.

Віра ледь не вдавилася ковтком, коли поруч із нею з’явився Олег, тримаючи в руках дві чашки.

— Господи, Олеже, можна якось не так тихо з’являтися?

Він спокійно поставив одну з чашок перед нею і сів навпроти, схрестивши ноги.

— Ну вибач, я просто побачив, як ти сидиш тут із таким виглядом, ніби життя більше не має сенсу.

Віра скептично зиркнула на нього, але взяла другу чашку.

— І яка твоя теорія?

Олег відкинувся на спинку стільця, з насолодою зробив ковток кави.

— Скажімо так, деякі люди в цьому будинку занадто добре грають у шахи. І, здається, ти стала їхньою головною фігурою.

— Тільки не кажи, що ти теж про це.

— Звісно, що про це, — Олег знизав плечима.

— І що ж «це»?

Він зробив вигляд, що серйозно задумався.

— Давай я просто скажу так: якщо хтось із чоловіків у цьому будинку не залишить тебе в спокої, мені доведеться вигнати їх обох із цієї компанії.

Віра закотила очі.

— Я не твоя підлегла, Олеже.

— Але ж ти погодишся, що ситуація трохи вийшла з-під контролю?

Віра відчула, як її плечі мимоволі напружилися.

— Я розберуся.

Олег підняв брови.

— Ти впевнена? Бо виглядає, ніби з кожною хвилиною ця «розбірка» стає складнішою.

Віра задумалася, обертаючи чашку в руках.

Олег влучав прямо в ціль.

І що найгірше – він не єдиний, хто це помітив.

— Гаразд, голубки, досить сидіти тут у роздумах про сенс життя.

Віра підняла голову і побачила Кирила, який стояв у дверях веранди, схрестивши руки на грудях.

— Час збирати речі. Ми повертаємося.

Олег кинув на нього ледачий погляд.

— Ще п’ять хвилин. Ми обговорюємо важливі філософські питання.

— Наприклад?

— Наприклад, як Вірі вижити між двома упертими чоловіками.

Кирил посміхнувся, а потім глянув на Віру.

— Відповідь очевидна — просто вирішити, кого з них ти готова втратити.

Віра напружилася, його слова влучили в саме серце.

— Чому обов’язково когось втрачати?

Кирил знизав плечима.

— Бо якщо вони обидва претендують на тебе, то, рано чи пізно, комусь доведеться поступитися.

Віра збентежено відвела погляд, стискаючи чашку в руках.

Кирил зітхнув, сів поруч і простягнув їй шоколадну цукерку.

— Просто подумай, кого з них ти готова більше ніколи не бачити у своєму житті.

Її пальці стиснулися на чашці.

Ніколи не бачити…

Віра ледь відчутно здригнулася.

Кирил підвівся, поплескав її по плечу і, ніби між іншим, додав:

— Або ж залиш усе як є і просто спостерігай, хто з них здасться першим.

І пішов.

Віра залишилася сидіти, відчуваючи, як ця розмова залишила по собі слід, який вона не зможе так просто ігнорувати.

Віра проводила Кирила поглядом, а потім зітхнула, потираючи скроні.

— Чому всі вирішили, що це боротьба між двома чоловіками? — буркнула вона, більше до себе, ніж до Олега.

— Бо всі не сліпі, Віро.

Вона підняла голову і зустріла спокійний, але уважний погляд Олега.

— З Марком я… — Віра зупинилася, не знаючи, що сказати.

— Це всі вже знають, — кивнув він.

— А з Вадимом у мене нічого немає.

Олег посміхнувся і потягнувся за чашкою кави.

— Справді?

— Справді.

— Знаєш, було б легше повірити, якби твій голос не тремтів, коли ти це говориш.

Віра зціпила зуби.

— Олеже…

Він не дав їй закінчити, просто спокійно промовив:

— Всі, хто знає вас так довго, все розуміють.

Віра завмерла.

— Той, хто бачив ваші погляди, коли ви думаєте, що вас ніхто не бачить.