Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Що сталося? — здивовано прошепотів Едек.

— Шабаш,— ледь ворухнув устами Метек.

Застигли і вони в тій німій тиші. Ще дужче заблищали дерева, замелькали тіні, ясне світло дня залило ліс.

Зійшло сонце. І знов усе ожило, загомоніло.

Поверталися вони повільно, здригаючись од холоду, який пронизував тіло, захоплені враженням від тієї великої пісні кохання.

Едек згадав тишу, яка щойно була в лісі. Він дізнався, що шабаш у лісовому гомоні — то хвилина, коли сходить сонце, коли все живе у природі завмирає, ніби вшановуючи велику мить народження нового дня.

— Влюбливі пташата, еге ж? — якось мрійливо озвався лісничий.

Едек знову подумав про Зосю, про обійми її рук, про смак її уст і запах чорних, розсипаних на подушці кіс. І засумував за дівчиною, мріючи про ту хвилину, коли вій знову міцно пригорне її.

XXI. Дальші новини

Скидалося на те, що день буде мрячний. Хмари важкими клубами повисли низько над лісом. Було тепло, аж парко, і тихо — ані шелесне.

Метек грався з Мовчуном. Борсук геть переплутав день і ніч. Тільки ясного сонця не любив — у такий час він залазив глибоко в нору, вириту в кутку хліва, і спав. На полювання вирушав увечері, бачили його іноді біля озера, навіть далеко від дому. Ще задовго до світанку повертався у хлів, пролазив через дірку, залишену у воротях, жадібно плямкаючи, вихлептував приготовлене для нього молоко і, уткнувшись довгим рилом у густе хутро, засинав.

А втім, спати він любив у будь-яку пору. Та тільки-но, бувало, Метек тихенько свисне — він одразу схоплювався, принюхувався, маленькі очиці радісно поблискували, сильні лапи з довгими пазурами голосно тупотіли. На подвір’ї починалася гонитва, і Метекові частенько доводилось добре налягати на ноги, щоб Мовчун його не догнав. Едек не міг надивуватись, як ця «хура жиру» може так прудко бігати. Мовчун був великий ласун. Заради жаби, жука чи кавалка м’яса він міг довгі хвилини вдячно стояти на задніх лапах. А вже куряче яйце викликало у нього просто неймовірне захоплення. Він тихо муркотів, приплющував очі і ластився, мов пес, до Метекових ніг.

Потім вони йшли на прогулянку. Борсук супроводив хлопця, як добре приручений собака. Особливо в грибну пору — проходили в лісі цілі кілометри, шукаючи товстеньких боровиків. Мовчун пробирався крізь найгустіші зарості, просовуючи спочатку білу голову з чорними смугами, а далі тягнучи й сіро-білий тулуб.

З Піша саме приїхав Міхал.

— Іди сюди,— гукнув Метек.

— Зараз, я тільки пошту занесу,— хлопець помахав у повітрі пакою газет.

За хвилину він повернувся.

— У мене є трохи часу. Потім ми з лісничим підемо до нових посадок буку і модрини...

— Я повинен навчити його стрибати через палицю. Старий лісник з Піша казав мені, що бачив борсука, який робив такі штуки.

— Е, не певен, що він зможе...

— Метек, Міхал, ходіть сюди, хлопці, хутенько,— вихилившись із вікна хати, покликав пан Гасинець.

— Щось сталося. Татко дуже схвильований.

Лісничий сидів за письмовим столом, дивлячись на розгорнутий лист, і радісно всміхався.

— Знаєте, хто пише? Старий Буткевич!

Метек здивовано вирячив очі. Він був певен, що не дочув.

— Буткевич?

— Батько Марисі і Павелка. Старі обоє повернулися. Вже два тижні, як приїхали, а тільки тепер дістали нашу адресу. Питають, чи не можна їм у нас побути, поки якось влаштуються. Облиш, людино добра, хто міг сподіватися. Я вже давно оплакав їх, а тут така вістка...

— Треба їм написати.

— Що там писати. Зараз пошлю телеграму. Міхал, до посадок ми встигнемо пізніше або й завтра сходимо. Біжи до Едека, хай пошле на пошті. Така новина... Метек, шукай матір і Марисю. Хай порадуються.

Молода, виснажена працею жінка зблідла, і довго не могла й слова вимовити — так на неї вплинула ця звістка. Тільки вже пані Гелена своїм різким тоном помогла їй отямитися.

— Скільки ж тобі в той час було, трошки більше як рік? І Павел ненабагато старший. Ви ж нічого й не пам’ятаєте.

Лісничий задумався.

— Облиш, людино добра, що тільки робить війна! Щоб діти пізнавали батьків, маючи вже своїх власних дітей... Доведеться звикати вам до них, а їм до вас.

— Авжеж,— кивнула Марися, і з очей їй раптом покотилися сльози.

— Чого це ти? — здивувалася лісничиха.

— Так... не знаю... Звикла, що я сирота, ви були мені за батьків. А тут таке щастя, я й не отямлюся...

Припала сердечно до лісничихи. А потім, притуливши брудний фартух до очей, вилетіла з хати, мов ошпарена.

— Нічого, вона повинна виплакатись, подумати,— м’яко шепнув лісничий.

— Треба повідомити Павелка.

— Едек тепер повертається рано, під’їде мотоциклом.

— Добереться до шосе? Таке болото...

— Добереться...

— Якщо знову не потягне його на гулянку.

— Котру це він так уподобав?

— Не знаю. Казали з села, що бігає до тієї чорної вчительки. Весь час бачать їх разом.

— От як воно буває, і не вгадаєш. А я думала, що з дочкою Дзядоня у них щось вийде. Та б узяла його в шори. Як я тебе. Ти ж теж був волоцюга, не знати, котрий із вас кращий.

— Ну що ж, у кожного таке буває, треба, щоб переграло.

— Е, що там казати... Хай собі, такий вік у хлопця. Хоч не п’є останнім часом. Це вже добре.

— Хто б подумав — Буткевичі! Цікаво, який тепер Альбін. Міцний чоловік був, пам’ятаєш?

— А чого ж не пам’ятаю. Подумай, скільки часу вже минуло. Стільки років! Ти вже старий дід, а я ще держусь.

Лісничий обурився, а потім вибухнув сміхом. Кумедна жінка, і завжди така була. Як і тоді — напосілася на нього, і все вийшло по-її.

З деяким подивом глянув на дружину. Вона всміхнулася. І тоді обоє тепло подивились одне одному в очі.

— От бачиш,— озвалася лісничиха, ідучи до своєї роботи.

У дверях обернулась:

— Як ти думаєш, коли вони приїдуть?

— Днів за два-три. Треба приготуватися.

— Угу,— буркнула жінка.

У зв’язку з цією найнесподіванішою новиною все життя в Сумах наче перевернулося. Лісничий проводив час у приготуваннях і спогадах. Марися почала ретельно прибирати в хаті, у неї навіть вистачило енергії запрягти до цього діла свого лінивого чоловіка. Вимазаний вапном і крейдою, він білив помешкання. Лісничиха ходила від хати до хати, помагала, радила, все обдумувала. Її