Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

На щастя, книжок життя стільки не є. Недавно журнал «Плюма», який виходить в Боготі, запитав групу письменників, які книжки були найбільш значущими в їхньому житті. Сказали назвати лише п’ять, не включаючи творів для обов’язкового читання, як-от «Біблія», «Одіссея» чи «Дон Кіхот». Мій остаточний список був такий: «Тисяча і одна ніч», «Цар Едіп» Софокла, «Мобі Дік» Мелвілла, «Квітник іспанської лірики», який є антологією, укладеною доном Хосе Марія Блеква, що читається як детективний роман, і «Тлумачний словник іспанської мови» — звісно, не той, що укладений Королівською академією. Цей перелік, звісно, є дискусійним, як і всі переліки, і дає тему для багатогодинної розмови, але мої доводи є простими і щирими: якби я прочитав лише ці п’ять книжок — крім обов’язкових, ясна річ, — цього мені би вистачило, аби писати так, як я пишу. Іншими словами, це перелік професійного характеру. Хоча до «Мобі Діка» я дійшов нелегким шляхом. Спочатку на його місце я поставив «Графа Монте-Крісто» Александра Дюма, який, на мою думку, є довершеним романом, але тільки зі структурних причин, а цьому аспекту вже більше ніж відповідав «Король Едіп». Пізніше я подумав про «Війну і мир» Толстого, який, на мою думку, є найкращим романом, який було написано в історії жанру, та насправді він є настільки добрим, що мені видалось справедливим пропустити його як один із творів для обов’язкового читання. Натомість «Мобі Дік», чия анархічна структура є однією з найпрекрасніших катастроф у літературі, вдихнув у мене міфічний дух, якого мені, без сумніву, забракло би для того, щоб писати.

У кожному разі, як одноденний курс літератури, так і опитування про п’ять книжок, укотре наводять на думку про стільки незабутніх творів, що їх нові покоління забули. Три з них трохи більше, ніж двадцять років тому, були першорядними: «Зачарована гора» Томаса Манна, «Легенда про Сан-Мікеле» Акселя Мунте і «Великий Мольн» Алена-Фурньє. Я загадуюсь над питанням, скільки нинішніх студентів літератури, навіть найстаранніших, завдали собі труду бодай задатись питанням, що може бути всередині цих трьох відринутих книжок. Складається враження, що вони мали гарну, але коротку долю, як деякі книжки Еси де Кейроша чи Анатоля Франса і як «Контрапункт» Олдоса Гакслі, який був чимось на зразок кору в наші голубі роки; чи як «Чоловічок з гусьми» Якоба Вассермана, в якому, можливо, є більше ностальгії, ніж поезії; чи як «Фальшивомонетники» Андре Жіда, які були, либонь, фальшивішими, ніж думав сам автор. У цьому притулку для відставних книжок є тільки один незвичайний випадок, і це випадок Германа Гессе, який був чимось на кшталт сліпучого вибуху, коли йому в 1946 році присудили Нобелівську премію, а потім пішов у непам’ять. Та останніми роками його книжки так само сильно, як раніше, вирятовує покоління, яке, можливо, знаходить у них метафізику, що збігається з його власними сумнівами.

Ясна річ, усе це турбує не більше, ніж салонна загадка. Насправді не повинно бути обов’язкових книжок, книжок на покуту, і найздоровіший спосіб — покинути читання на тій сторінці, коли воно стає нестерпним. Проте для мазохістів, які б воліли будь-що іти далі, є перевірений рецепт: класти нечитабельні книжки до туалету. Можливо, через кілька років доброго травлення вони зможуть дійти до щасливого кінця «Втраченого раю» Мільтона.

8 грудня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Уперше я приїхав у Париж студеної грудневої ночі 1955 року. Прибув поїздом з Риму на прикрашений різдвяними вогнями вокзал, і найперше в око мені впали закохані пари, що цілувалися повсюди. У поїзді, в метро, в кав’ярнях, у ліфтах: перше повоєнне покоління з усією своєю енергією допалося до публічної консумації любові, яка після катастрофи досі ще була єдиною дешевою насолодою. Цілувались посеред вулиці, не турбуючись тим, що заважають перехожим, які обминали їх, не дивлячись і не звертаючи на них уваги, як це буває з тими вуличними псами в наших містечках, які, вчепившись одне в одного, роблять цуценят посеред площі. Оті поцілунки просто неба не були звичними в Римі — то було перше європейське місто, в якому я жив, — і, звісно, в тогочасній понурій і сором’язливій Боготі, де трудно було цілуватись навіть у спальнях.

То були неспокійні часи війни в Алжирі. На фоні ностальгійної музики акордеонів, за вуличним запахом печених на жаровнях каштанів репресія була невгамовним привидом. Зненацька поліція блокувала вихід з кав’ярні чи якогось бару арабів на бульварі Сен-Мішель і стусанами забирала кожного, хто не мав подоби християнина. Одним з них неминуче був я. Пояснення були марними: не тільки зовнішність, але й акцент, з яким ми говорили французькою мовою, були підставами для вічного прокляття. Коли мене уперше кинули до буцегарні з алжирцями в комісаріаті кварталу Сен-Жермен-де-Пре, я відчув себе приниженим. То був латиноамериканський забобон: в’язниця була тоді ганьбою, бо дітьми ми не дуже чітко розрізняли політичні і кримінальні причини, а наші консервативні дорослі дбали про те, аби навіяти і зберегти в наших головах цю неясність. Моє становище було ще небезпечнішим, бо якщо поліцейські хапали мене, бо вважали алжирцем, то ті в буцегарні ставились до мене з підозрою, коли здавали собі справу, що я, попри мій вигляд надомного мануфактурника, ні чорта не розумію з їхньої тарабарщини. Утім, і вони, і я були такими частими гостями нічних комісаріатів, що врешті-решт порозумілися. Якось увечері один з них сказав мені, що для невинного в’язня краще бути винним, і залучив до роботи на алжирський Фронт національного визволення. То був лікар Амед Теббаль, який в ті часи був одним із моїх найкращих друзів в Парижі, але після незалежності своєї країни помер не так, як вмирають на війні. Через двадцять п’ять років, коли мене запросили в Алжир на святкування тієї річниці, я повідав одному журналістові те, у що важко було повірити: алжирська революція — єдина, через яку побував в ув’язненні.

Проте тодішній Париж був не лише містом алжирської війни. Він був також містом найбільш широкого екзилу, що його мала Латинська Америка за багато років. Бо й справді, Хуан Домінґо Перон (тоді не