Читати книгу - "Ігри долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А хто тобі сказав, що Ніколас хотів, щоб ти продовжувала залишатися його дружиною? Хіба він щось таке казав? Хоча б натякав? Ні! Він тебе використав і хотів користуватися доти, доки не набридне. А ти, наївна, подумала…. Бідолашна….»
Жорстока правда боляче ранила. Не те, щоб Аня хотіла бути з Ніком, ні. Вона кохає Андрія і ніколи не проміняє його на такого ницого покидька, як Ніколас. Можливо, якісь почуття все-таки лишилися, як-не-як вона його любила. Але надто боляче він ранив її. Якщо людина хоче вбити іншу, це вже факт, що вона їй байдужа, непотрібна. А те, що між ними сталося минулої ночі, — це тільки основний інстинкт. І все, більше нічого. Хоча від цього не стало легше.
«Потрібно йти звідси і то негайно.
Аня підхопилася з ліжка, на якому сиділа й роздумувала. Відкрила шафу. Дістала валізу й почала туди впихати одяг й інші речі.
Без наявних на то причин полилися сльози. Але як знати, що без причини…
Дівчина присіла на дорогу. Та швиденько підхопилася.
«Я і так задовго тут затрималася, і нічого доброго це не принесло», — сказала сама до себе, остаточно опановуючи себе.
Глянула востаннє в дзеркало й швиденько відвела погляд. Нічого хорошого вона там не побачила. На неї дивилася грішна жінка з опухлими від сліз очима. Це як дивитися на душу. А кому не соромно прямо дивитися в очі своїй душі, якщо ти так перед нею завинила.
Аня тихенько спустилася сходами. Зайшла в кабінет Ніка. Він рідко коли був зачинений. На столі лежали документи на розлучення. Останній їхній варіант. Дівчина без найменшого сумніву поставила підписи. Забрала додаток, в якому були її права на власність готелю. Там уже стояв підпис Ніка, але документ мав право на існування лише за тих умов, коли їхнє подружжя визнають не дійсним. А це станеться незабаром.
Покинувши кабінет, Аня мала бажання попрощатися з мешканцями будинку. Але зважаючи на те, що уже була досить пізня година, більшість уже спали. Залишилася тільки охорона. Ярослав згодився підвести її до найближчого готелю. Отже, попрощаються вони уже там. А з іншим, якого майже не знала, обмінялися рукопожаттям й посмішками.
Прощатися з господарями Аня не змогла. Вони були зайняті виясненням стосунків. По крайній мірі, так думала вона. Проходячи повз кімнату Ніка, дівчина чула голоси тонами вище, ніж при інших обставинах. Та й так буде краще. Незважаючи на все, жінка піде по-англійськи: гордо й не порощавщись.
Вона вийшла в ніч. Темрява окутала її. Щось символічне бачила у цьому Аня.
«Хоч би це нічого поганого не пророчило».
Але вмить перестала так думати, коли побачила, як з неба одна за одною затанцювали біленькі пухнасті сніжинки. Дівчина простягнула руку. Кілька маленьких їх вмостилися на її долоні, але вмить розтаяли.
Щось наче прокинулося в Ані, щось дитяче і таке миле. Дівчина розсміялася і стала кружляти, підставляючи обличчя для поцілунків сніжинок.
Ярослав, який їхав позаду Ані, також зупинився, дивлячись на це дивне дійство, й сам посміхався.
Його господиня була хорошою, навіть дуже. Її бракуватиме. Шкода, що так склалися обставини. Але що робиться, то робиться накраще. Все- таки їй буде краще без Ніколаса Харта. Він недостойний такої дружини, як Анна. Та й мало хто достойний. Він також. У цієї дівчини є все для того, щоб стати хорошою дружиною. Вона майже ідеал, до якого йому ніколи не дібратися. Та й не варто, навіть пробувати. Її серце уже зайняте. Вона кохає іншого. «От пощастило йому».
Ярослав вийшов з машини і мовчки стояв осторнь. Аня підбігла до нього. Вся аж світилася від щастя. Посмішка не сходила з її обличчя.
«Невже це тільки через сніг», — думав хлопець.
— Поїхали, а то я щось змерзла, — весело прощебетала дічина.
— Але ж ви не хотіли, — здивовано промовив водій, згадуючи, як кілька хвилин тому, він майже молив її, аби та сіла в машину. Аня ж не погоджувалася. Поставила речі в багажник, а сама пішла, куди не сказала. Ярославу здалося, що вона і сама не знає, куди їй потрібно. От, йому нічого не залишалося, як слідувати за нею.
— Я передумала, — сміючись сказала Аня і сіла в машину.
З хорошим настроєм Ярослав також усміхнувся.
«Ох, ті ж жінки. Самі не знають, чого хочуть».
— Куди їхати?
— У готель «Гран Флер».
Це єдиний готель, у якому вона була. Тай був він їм по дорозі.
Розташований у центрі міста. А який там вид з вікна. Море, гори і Фороська церква. Тільки це її підкупило, коли вибирала готель для Лемачова. Їй дуже хотілося, щоб йому тут сподобалося. І навіть не здогадувалася, що скоро також буде милуватися його завіконним краєвидом…
Було уже за північ, коли Аня нарешті переступила поріг свого номеру. Знесилена й спустошена, впала на ліжко і вмить заснула так і одягнена.
Ярослав, попрощавшись з господинею, поїхав до будинку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри долі», після закриття браузера.