Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Згадуючи пізніші часи, Зісельс зазначав, що політичні в’язні мали добрі стосунки з тими «злодіями в законі», які продовжували опиратися співпраці з тюремною адміністрацією[565]. Пам’ять про це зберігалася серед наступних поколінь злочинців, і не можна виключати, що ненависть Януковича-політика до українських націоналістів певною мірою пов’язана з історіями про їхнє протистояння тій категорії засуджених, до якої, імовірно, належав він сам. Безперечно, такі історії знаходили сприятливий ґрунт на Донбасі, де радянський режим десятиліттями нав’язував людям стереотипи про «фашистських прихвоснів» із Західної України, котрі боролися проти СРСР в інтересах чужоземного ворога.

Відбуваючи свій політичний вирок, Зісельс дізнався, що чимало вихідців з Донбасу не розглядали тюремне ув’язнення як особисту ганьбу, зокрема тому, що такий досвід був «бодай у когось у кожній родині»[566]. Перебування за ґратами нерідко сприймали як школу життя та «еквівалент служби в армії»[567]. Водночас було б помилкою вбачати у цьому виключно особливості регіонального світосприйняття. Такі уявлення корелювали із загальновизнаним уявленням про кримінальну культуру в усьому СРСР, де «тривалість тюремного ув’язнення була джерелом престижу та ознакою відмінності між злочинцями, які прагнули стати “злодіями [в законі]”»[568].

Звісно, ці погляди не приймала більшість населення, як показали опитування громадської думки, що передували президентським виборам в Україні 2004 року. Близько 66–69% українців вважали, що майбутній президент має бути вільним від кримінального світогляду[569]. Під час іншого опитування 62% українських виборців висловилися за те, що кандидати на найвищу державну посаду не повинні мати злочинного минулого. Цей погляд підтримали дві третини виборців Ющенка — і навіть половина тих респондентів, які збиралися голосувати за Януковича[570]. Втім, хоча кримінальні сторінки біографії Януковича були широко відомими, обговорювалися у ЗМІ та були публічно визнані ним самим, велика частка українських виборців проголосувала за нього на виборах у грудні 2004 (44%) та січні 2010 (49%) років. Добре знав, кого він обирає своїм наступником, і Леонід Кучма. Ще після призначення Януковича донецьким губернатором у 1997 році тодішній перший віце-прем’єр Василь Дурдинець звертався до Кучми: «Що Ви робите?! Це ж бандит!»[571].

Одним із джерел корупції на Донбасі, що існувала і в СРСР, і за часів незалежності України, були державні субсидії, що спрямовувалися до збиткової вугільної промисловості. Доступ до розподілу значних бюджетних коштів сприяв розвиткові патрон-клієнтських відносини між власниками та адміністрацією підприємств, з одного боку, та робітниками — з іншого. Цю систему зв’язків використовувала Партія регіонів для контролю над великими масами людей і перетворення себе на «політичну машину», що монополізувала політичну й економічну владу в регіоні.

Донбас був принадою для шукачів роботи і притулком для втікачів. До й під час Другої світової війни Москва з підозрою ставилася до мешканців регіону. У роки нацистської окупації на Донбасі не виникло потужного комуністичного підпілля. Підпільна більшовицька організація у Сталінській області була погано організована та пронизана зрадниками й нацистськими колабораціоністами[572]. Активніше, ніж комуністи, у 1942–1943 роках у Сталінській області діяло націоналістичне підпілля ОУН, яке очолював Євген Стахів, особливо в Горлівці, Маріуполі та Краматорську. Місто Маріуполь, як і більша частина півдня Донеччини, населяли нащадки грецьких колоністів, які наприкінці XVIII століття втікали від переслідувань в Османській імперії. Під час Другої світової війни, як пише Куромія, Маріуполь був твердинею ОУН(б), мав значне українське націоналістичне підпілля — наче за іронією долі, після початку російської агресії саме він став базою для полку «Азов»[573].

У післявоєнну добу Донбас став вітриною радянської індустріалізації та створення нового російськомовного Homo sovieticus. Донбас завжди був «центром пізньої індустріальної революції в Росії», «робітничим містом» і «потужним пролетарським ядром». Для формування міфології Донбасу важливим було те, що край був «глибоко перейнятий тим почуттям статусу, яким радянський режим наділив його з давніх революційних часів». Цей статус нібито мав тягнути за собою визнання представників