Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Криміналітет, організована злочинність, насильство та корупція в Україні недостатньо аналізуються в українських та західних політологічних дослідженнях. У цьому розділі зосереджено увагу на явищах оргзлочинності та корупції на Донбасі й у Криму, які стали безпосередніми мішенями агресії Путіна проти України. Без урахування цих явищ, вважає Марк Ґалеотті, жодна робота про російсько-українську війну не може бути повною. Упродовж 1990-х років Крим і Донбас були основними теренами широкомасштабного й систематичного насильства, що було частково обумовлено історією цих регіонів. Зазначені обставини далися взнаки 2014 року — в залученні кримінальних «авторитетів» та їхніх «бригад» до перебігу російської анексії Криму і в персональному складі тамтешньої окупаційної адміністрації, а також у впливовій ролі кримінальних мереж у структурах «ДНР» і «ЛНР».

Гіроакі Куромія пише, що організовані злочинні угруповання (ОЗУ) здавна існували на Донбасі[556]. Однією з причин цього був зв’язок між міграцією (і, відповідно, браком вкоріненості людей) та злочинністю. Злочинність зростала на тлі важкого життя мігрантів, проблем із пошуками житла та зайнятості, а також потреби пристосування до нового середовища за відсутності усталених соціальних зв’язків[557]. У різних країнах світу злочинність традиційно виникала серед нещодавніх прибульців до світу нової культури, про що свідчить поширеність заснованих на етнічному принципі банд у США наприкінці XIX — на початку XX століття.

Мігранти, які прибували працювати на Донбас, часто не мали жодного посвідчення особи, інші були колишніми в’язнями, яких звільнили в обмін на згоду працювати у вугільних копальнях регіону. Впродовж першого десятиріччя після Другої світової війни на Донбас мігрували чи були скеровані з інших регіонів СРСР для роботи на вугільних копальнях і заводах 3,5 млн. робітників і звільнених в’язнів. Серед них переважали чоловіки із сумнівним минулим, ті, хто хотів змінити свою тотожність і приховати сімейні зв’язки, соціальні ізгої, а також біженці, злочинці, остарбайтери і колишні військовополонені[558]. Наявність значного числа злочинців, авантюристів і безпритульних, певна річ, сприяла високому рівню злочинності. Куромія пише про роки після Другої світової війни: «Розповідали, що всі беруть участь у грабунках». Постріли з вогнепальної зброї серед ночі були звичайним явищем[559].

За оцінками Куромії, у післявоєнний період досвід перебування в місцях позбавлення волі мав кожен десятий мешканець міста Донецька (тоді Сталіно)[560]. Йосиф Зісельс, український єврейський дисидент, двічі ув’язнений за правозахисну діяльність у брєжнєвські роки, підрахував, що кожен третій засуджений серед тих, яких він зустрічав, походив із Донбасу. Міський голова Маріуполя Михайло Поживанов також говорив, що третина шахтарів краю побувала у тюрмах[561]. Співвідношення кількості в’язниць і таборів із чисельністю населення на Донбасі було вищим, ніж в інших регіонах України.

Професійні злочинці («злодії в законі») зневажали тих, хто співпрацював з тюремною адміністрацією («козлів»). До останніх, за свідченнями колишніх в’язнів, належав Віктор Янукович, який, згідно із припущеннями низки колишніх силовиків і журналістів, після звільнення міг збирати інформацію про злочинні угруповання на Донбасі за дорученням КДБ[562]. За цими припущеннями, саме сприяння КДБ забезпечило Януковичу впливових наставників, що полегшило його безпрецедентне кар’єрне просування, починаючи з отримання посади директора донецької автобази, котра обслуговувала обласні вугільні копальні. Це, у свою чергу, відкрило йому шлях до альянсу з місцевими «кримінальними авторитетами», великої корупції та великої політики[563].

За сталінської доби у в’язницях і таборах між різними групами «злодіїв у законі» відбувалися жорстокі конфлікти навколо дотримання чи недотримання неписаних принципів, що забороняли співпрацю з адміністрацією. З очевидних причин працівники виправних закладів намагалися скорочувати власне робоче навантаження, підкуповуючи кримінальних лідерів, які бажали з ними співпрацювати. Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років ув’язнені українські націоналісти влаштовували численні повстання в таборах ҐУЛАҐу, спрямовані проти репресивної системи, а опосередковано і проти «злодіїв у законі» та «козлів». Часом, однак, українські націоналісти та «злодії в законі» укладали тактичні союзи проти ненависних їм колабораціоністів-«козлів»