Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Отже, ще раз, дякуючи та від щирого серця, любий друже, за все, що Ви для мене зробили, та зі словами: „До скорого побачення“, — залишаюся Ваш щирий, вдячний

Вільгельм Габсбурґ».

Через якийсь час Іван разом із кількома друзями спробував утекти з Ташкента через Китай. їхня відважна мандрівка тривала понад два місяці, вони блукали по лісах, дивом уникнули голодної смерті, харчуючись корінцями, а одного разу Іванові навіть довелося переплисти Сирдар’ю. Він загубився й відстав од товаришів, а коли побачив їх на протилежному березі, то зрозумів, що мусить плисти, бо докричатися до них не вийде. Течія закрутила ним, ніби тріскою, і він уже прощався зі життям, але потому якимось неймовірним чином таки прибився до берега, підвівся і побіг за товаришами. Багаторічна практика щоденних 9-кілометрових маршів до школи таки добре загартувала його. Того дня Іван почувався народженим удруге й відтоді завжди з острахом заходив у воду. Їхня мандрівка тривала ще кілька тижнів, але, врешті-решт, утікачів упіймали й Іван пробув у російському полоні аж до революції 1917 року.

Вільгельм робив усе можливе, щоби визволити Івана. Після марних спроб залучити до цього впливових друзів він вирішив пробиватися на авдієнцію до самого Франца-Йозефа. То було не просто, бо, як казав Вільгельм, «цісар був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був у такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння».

Вільгельмові вдалося домогтись авдієнції не відразу, та він наполегливо звертався з проханнями про неї, так що, врешті-решт, йому призначили час. Уранці, між першим і другим сніданками цісаря, котрий мав звичку прокидатись о п’ятій, о пів на сьому снідав кавою та булочками з маслом, тоді йшов на коротку прогулянку і повертався до справ, о десятій снідав іще раз, цього разу вже хлібом із м’ясом, і лише після того починав приймати прохачів. Якщо імператор почувався не дуже добре, він відмовлявся від прогулянки.

Вільгельм приїхав до Відня за два дні раніше до зустрічі, щоб устигнути до перукаря, до масажиста і до кравця. Він прибув до Гофбурґа о восьмій, на півгодини раніше від призначеного часу, знаючи, що Франц-Йозеф ненавидить запізнення. Ерцгерцог трохи непокоївся через те, що йому призначили візит на дев’яту — раніше, ніж зазвичай починався прийом. Він не знав, що це означає: вияв особливої честі чи, навпаки, бажання якомога швидше позбутися непроханого родича. Крім того, він боявся, що зміна в розкладі викличе роздратування цісаря, відомого постійністю своїх звичок.

У коридорі Вільгельм зустрів цісарського радника — дуже впливову довірену особу Франца-Йозефа. То був колишній православний священик, котрий перейшов на католицизм, грек за походженням на ім’я Буріан. Ніхто вже не пригадував, коли і як він з’явився при дворі й у чому полягала таємниця його впливу на цісаря, та всі точно знали: чого не хоче Буріан, того не хоче й цісар.

В українсько-польських справах Буріан був на боці поляків і сподівався, що рано чи пізно Австрії вдасться приєднати всю Польщу, а це аж ніяк не збігалося з Вільгельмовими планами. Зараз Буріан поштиво, проте холодно поклонився Вільгельмові, що, зрештою, нічого не означало: він із усіма був холодно-ввічливим і ніколи не дозволяв обличчю зраджувати своїх емоцій. Вільгельм озирнувся вслід грекові — той віддалявся, швидко переставляючи коротенькі ніжки, які ставив одну поперед одною, через що його зад кумедно похитувався. Вільгельма провели в покій для авдієнцій, де він мовчки дивився у вікно, чекаючи на цісаря. На галявині перед вікнами палацу якраз проводили урок верхової їзди на конях із цісарських конюшень. Вільгельм спостерігав, як добре рухається гнідий жеребець учителя, а поряд меланхолійно скубе траву хідника сумирний поні, на якому катали придворних дітей.

Вільгельм пригадав собі, як його вчив їздити верхи їхній конюх Фриц у Живці. Той великий червонопикий дядько з вічно порепаними долонями дуже любив дітей і коней. Він терпляче відповідав на різні питання Віллі й розказав йому, зокрема про те, що коні, як і люди, бачать кожним оком окремо. Просто люди не помічають цього, бо їхні очі розташовані близько одне від одного і в голові побачене зливається в одну об’ємну картинку. А в коней побачене правим оком завжди відрізняється від побаченого лівим, до того ж посередині, між очима, утворюється сліпа зона. Це й робить коней такими полохливими. А ще кінь усе бачить більшим, аніж воно є насправді. І людина здається йому значно