Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хижка старого Сили доживала свій вік. Покрівля, обліплена зеленим мохом, трощила її до землі. І нянько став у ній меншим, погорбився. Здається, він збирається підняти щось із глиняної долівки. Лице в нього поморщилося, неначе та червениця після дощу. Очі вицвіли. Довгі руки — вузлуваті та кістляві — звисали з пліч, як ціпи. Сорочка з білого веретяного полотна в кількох місцях залатана та бездоганно чиста. Бо чистоту любив нянько у всьому: і дома, і на полі, і між людьми. Шкарубкі постоли міцно обтягли ноги, тяглися кінчиками догори, мов гнуті санчата.
Ружена подивилася на старого Силу, і їй стало страшно. «Гнівається, мабуть», — подумала і першою хотіла поручкатися з ним. Іван перепинив її. Гей, знає він, що нянько мусить сам добре приздрітися, кому давати руку. А те, що на вид суворий, то життя його зробило таким. Він здається однаковим і на свадьбі-весіллі, і на комашні-поминках. Може, в легінстві колись і сміявся, та за свої літа Іван не чув від нього веселощів. Як і той прадідів ровесник-дуб, що стоїть на дворі, нагнувши голову проти вітру.
— Дай, Боже, здоровля! — нарешті сказав.
Лише тепер Іван мав право простягнути йому руку. Обнялися. Нянько виправився, аби притулити свою шорстку, неголену бороду до Іванової.
— Прийшов-ись, мара би ти не приснилася!..
— Прийшов, няньку.
— А ото кого-сь привів із собою?
— Родичі наші, няньку.
Підійшла до нього Ружена, поцілувала в руку.
«Не панського роду, — думає старий. — Айбо дома була в нього своя, не чужа…».
— В лице я й свою, прощена би, не цілував. І тебе чоловік най цілує, — мовив Ружені і раптом повернувся до широкої печі, взяв з покуття діжку та підніс до сина. Десь до половини посудинка була засипана тенгерицею, жовтою, як яєчня. То — головний хліб старого Сили, бо пшеничні калачі їсть лише на Великдень. — Ото все, що залишилося на ярину. Неврожайне було літо. Майже, покарав нас Всевишній Господь. Сім літ землиця не родить. І молиться челядь, і дозирає ті стебельця, як дітей, айбо нічого нема…
— Буде, няньку, у людей, буде й у вас, — спробував розрадити його.
Нянько відніс діжку, поклав її на своє місце та й приговорив не так сину, як собі:
— Людське — не своє…
Ружені здалося, ніби він посварився на сина.
— Прикупимо та буде своє.
— Купило притупило. Ліпше мати своє насіння. Така файна тенгериця родиться. Душа болить за нею.
Старий Сила пригадав собі, як тяжко носив намул від Боржави, як чистив борозенки, аби стебельця не перемочилися. Прополював лободу та пирій коло кожного стебельця, пригортав корінці, а воно нічого не вродило. Ялова вся тенгеричка стала. Бог її знає чому…
Зиркнув на сина, дещо пом’якшав, прокашлявся, присів на дубову лавицю, і ніби та йому дала сили перебити тривожні думки, повів:
— А ти, небоже, чую, забавляєшся помаленьку?
— Забавляюся, няньку.
— Не добре ото так, сине. Я думав, ти чоловіком станеш. Люди собі по світах дудку[101] заробляють, а ти, чую, силу розтринькуєш задармо.
— Не задармо, няньку. Мені за ото платять.
— Якби-сь мав якісь грайцарі та прикупив би-сь собі дарабчину. Бо котрий чоловік одірветься од землі, гине, як ото стебло без живиці.
— Буде, няньку, і в мене землиця. Лише не журіться…
«Не пустить корінь, мара би ’му не приснилася, — думає собі Федір. — Піде на фабрику. Там не треба на небо позирати та добру хвилю чекати. Роби собі в теплому, а пан виплатить. Аби на хліб було…».
— Гіркий ото хліб, — мовив старий про те, що думав. — Лише той хліб солодкий, котрий ти своїми руками виплекав. Най буде наполовину з гичкою, айбо ото смачніший, як покупний.
Іван знав: перечити няньові, то все одно, що дути проти вітру. І тому лише притакував після його слів. А старий виговорював усе, що наповнило до гіркоти його душу.
— Не вистало хліба. Люди порозлізалися по світах. За окіяни пішли. До Америки. Ой, знаю, не солодко бути зайдою. Сто років будеш жити на чужині, а на сто перший до свої хижки притягне. Бо, майже, тепліша ота, своя хижка, як чужа…
Сиділи на лавиці, гейби чужі. Ружена щось шептала діткам, а вони зацікавлено позирали то на неї, то на старого.
— Тепліша, няньку.
— Двоїчко маєш? — глипнув старий на Ружену та на дітей.
— Четверо, няньку. Старшеньких узяли. А менші — там…
— Обійстя, небоже, треба мати своє, бо інакше підеш підмонастир. Та й діти планітами стануть.
— Не стануть, няньку.
— Ти за них будеш, міркуй, одвічати. Перед людьми.
Іван осміхнувся, зрадів, що нянько журиться і про його діток. Гей, який ото з ними клопіт! Айбо й любив усіх однаково. Купить, бувало, калача і ділить кусниками кожному.
Нянько мовчки пішов у комору, приніс звідти плетеницю, повну отави. Розгріб
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сила на прізвисько «Кротон»», після закриття браузера.