Читати книгу - "Замогильні записки"

історика прекрасна, хоча часто і небезпечна; але є вівтарі, які вимагають жертв, навіть коли люди покинули їх: такий вівтар честі. Якщо храм порожній, це не означає, що Бог помер. Не той герой, хто б’ється, чуючи близькість перемоги; відважний той, хто діє, знаючи, що прирікає себе на нещастя і смерть. Врешті-решт, що означають знегоди, якщо ім’я наше дійде до нащадків, і через дві тисячі років після нашої смерті від звуку його дужче заб’ється чиєсь шляхетне серце?»

Смерть герцога Енгієнського, підпорядкувавши поведінку Бонапарта іншому закону, підірвала його розсудливість: йому довелося засвоїти, щоб користуватися ними як щитом, максими, які він не міг застосувати повною мірою, бо його слава і геній постійно їм суперечили. Він став підозрілий; він зробився страшний; люди втратили віру в нього і в його зірку; йому довелося терпіти, якщо не шукати, товариство людей, з якими він іншим разом ніколи не став би знатися і які через його діяння визнали себе рівними йому: їхня ганьба лягла і на нього. Він не смів ні в чому їм дорікнути, бо втратив право засуджувати, адже воно належить доброчесності. Достоїнства його залишились тими самими, але добрі наміри змінилися і вже не були підтримкою цим великим достоїнствам; первородний гріх точив його зсередини. Господь наказав своїм ангелам зруйнувати гармонію цього світу, змінити його закони, нахилити його вісь. «Ангели, – говорить Мільтон, -

на превелику Силу ‹…› центральну кулю цю Навскіс штовхнули…. Сонцю велено було свій біг Од рівноденного шляху змістити …. ‹вітри› Гнітять ліси, морів здіймають глиб [53]…

‹Прощання із Шантії, місцем народження герцога Енгієнського›

Книга сімнадцята

‹Рік 1804; Шатобріан винаймає поверх в особняку маркізи де Куален›

2
Пані де Куален

Пані де Куален була жінка надзвичайно велична. Їй було під вісімдесят, у її гордовитих владних очах світилися розум та іронія. Пані де Куален не здобула ніякої освіти і тим пишалася; вона прожила свій вік, не підозрюючи, що це доба Вольтера; про свою епоху вона в кращому разі могла сказати, що це час красномовних буржуа. Не те щоб вона коли-небудь говорила про своє походження; вона була вища за цю сміхотворну слабкість: їй чудово вдавалося мати справу з маленькими людьми і не принижувати при цьому своєї дворянської гідності; але, хоч би як там було, предок її був першим маркізом Франції. Ведучи свій рід від Дрогона де Неля, вбитого в Палестині в 1096 році, від Рауля де Неля, конетабля, якого Людовік IX зробив лицарем; від Жана II де Неля, регента Франції часів останнього Хрестового походу Людовіка Святого, пані де Куален пояснювала своє походження поганою примхою долі, за яку вона не відповідає; вона народилася придворною дамою, як інші, талановитіші, народжуються вуличними дівками, й відрізнялася від цих інших, як відрізняються арабські кобили від візничих шкап: вона нічого не могла з цим удіяти, і їй доводилося терпляче зносити недугу, якою небо зволило її вразити.

Чи мала пані де Куален любовний зв’язок з Людовіком XV? Вона ніколи мені в цьому не признавалася: вона не заперечувала, що він дуже кохав її, але стверджувала, що поводилася з царственим залицяльником надзвичайно суворо. «Він був коло моїх ніг, – говорила вона, – він дивився на мене своїми чудовими очима, говорив солодкі слова. Одного разу він хотів подарувати мені порцеляновий туалетний столик з прибором, таким, як у пані де Помпадур. – «О Ваша Величносте, – вигукнула я, – мабуть, це для того, щоб я під ним ховалася!» Завдяки дивній нагоді я побачив цей туалетний столик у маркізи Конінгхем у Лондоні; то був подарунок Георга IV, яким вона похвалилася мені з кумедною простодушністю.

Покої пані де Куален виходили на колонаду, що сполучається з колонадою Королівської комори. Два морські пейзажі Верне, які Людовік Коханець подарував шляхетній господині будинку, висіли на стіні, оббитій старим зеленуватим атласом. До другої години пополудні пані де Куален лежала на подушках у великому ліжку із такою ж зеленою шовковою запоною. З-під нічного чіпця, що з’їхав набік, вибивалися сиві пасма. Діамантові підвіски у старовинній оздобі спадали на плечі капота, усипаного тютюном, як у чепурух Фронди. Навколо на ковдрі були розкидані адреси листів, одрізані од самих листів, на цих самих адресах пані де Куален криво й косо записувала свої думки: вона ніколи не купувала паперу, покладаючись щодо цього на пошту. Іноді з-під ковдри висовувала ніс маленька собачка з кличкою Лілі, гавкала на мене хвилин п’ять-шість і з гарчанням поверталася під крило господині. Так обійшовся час із предметом юнацької пристрасті Людовіка XV.

Пані де Шатору та дві її сестри доводилися кузинами пані де Куален, яка, проте, на відміну від благочестивої грішниці пані де Маї, ніколи б не промовила у відповідь на грубу лайку, почуту в церкві Святого Роха з уст незнайомого чоловіка: «Друже мій, якщо ви мене знаєте, моліться за мене».

Пані де Куален, скупа, як багато людей гострого розуму, розсовувала свої гроші по шафах. Вона жила в постійній тривозі за свої заощадження, які були їй дорожчі за життя. Слуги полегшували її муки. Коли вона поринала в заплутані розрахунки, вона нагадувала мені скупого Гермократа, який, диктуючи свій заповіт, призначив своїм спадкоємцем себе самого. Іноді, дивись, вона запрошувала на обід гостей: але вона страшенно лаяла каву, стверджуючи, що ніхто її не любить і що п’ють її лише для того, аби подовжити трапезу.

Пані де Шатобріан вирушила разом з пані де Куален і маркізом де Нелем у Віші; маркіз їхав попереду і замовляв чудові обіди. Пані де Куален приїздила слідом і просила подати півфунта вишень і нічого більше. Коли вона від’їздила, їй виставляли величезні рахунки: починався скандал. Вона й чути не хотіла ні про що, крім вишень; хазяїн вимагав грошей, бо на заїжджому дворі такий звичай: їли не їли, а якщо обід замовлено, треба платити.

Пані де Куален створила собі ілюмінізм на свій смак.

Легковірна і недовірлива разом, вона через брак віри сміялася з релігії, а через марновірність боялася її! Вона познайомилася з пані де Крюденер; ілюмінізм потайливої француженки був досить умовним; це не сподобалося ревній російській духовидиці, яка, у свою чергу, не сподобалася пані де Куален. Пані де Крюденер з чуттям запитала її: «Добродійко, хто ваш внутрішній сповідник?» – «Добродійко, – заперечила пані де Куален, – я не знаю свого внутрішнього сповідника; я знаю тільки, що сповідник мій – усередині своєї сповідальні». На тому дві жінки розлучилися назавжди.

Пані де Куален хвалилася,