Читати книгу - "Містер Мерседес"

телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла

знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не

жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім

обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому

Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А

потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без

того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога.

Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою

машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі

кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в

сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це

відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було

попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути

зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не

вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути

правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал

стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11»[262]

пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного

паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона

послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти

піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого

поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі

бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання

«ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності

памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і

крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб

закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала

цього зробити.

«Ррр-ррр, — гарчав Френкі. — Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але

вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

— Упс, — промовила вона. — Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

— Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна

лопатка. Вона сказала:

— Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

— Припини це, Френкі, — сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість

він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

— Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

— Ага, — сказав він, — он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз.

Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім

непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по

прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно

перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той

жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час

першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова

зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби

Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в

цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали

розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об

долівку підвалу.

— Ох, Боже мій, Френкі упав! — скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та

криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав

маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила

скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний

Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

— Що нам робити? — спитав Брейді. — Що ми можемо зробити, мамо?

— Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

— Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, —

сказала Дебора Енн.

— Йо, — кивнув Брейді. — Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

— Брейді, — промовив він.

— Все буде добре, Френкі, — сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато

часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на

диван і принести вологу ганчірку.

— Вимкни там плиту, — загадала вона йому. — Млинці підгорають. Я чую

запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді

подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що

таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які

на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн

обіймала Брейді за плечі.

— Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, — промовила

вона.

— Окей.

— Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він

намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти

розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти

нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

— Окей.

— Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

— Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого

більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

—