Читати книгу - "Містер Мерседес"

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала

його міцно в губи.

— Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

— Тепер з нами все буде добре?

— Так. — У її голосі не було сумніву. — З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька

запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий.

Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не

мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед

тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з

Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого

головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через

це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у

ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком

Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона

зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до

неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль

у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише

двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді — єдиний

бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний

випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи

снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час

він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до

коледжу, він також не шкодував.

Коледж — це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.

6

Брейді виринає зі спогадів — із задуми такої глибокої, що вона, як

гіпноз, — відкриваючи для себе, що в нього повна пелена рваного целофану.

Він спершу не розуміє, звідки той взявся. Потім погляд його падає на

газету, яка лежить на робочому столі, і він розуміє, що, поки думав про

Френкі, він роздер її упаковку.

Він скидає обривки у сміттєвий кошик, потім бере газету й бездумно

дивиться на заголовки. У Мексиканській затоці все ще виливається нафта, а

чільні менеджери «Бритіш Петролеум» верещать, що, тоді як вони стараються

з усіх сил, люди продовжують їх несправедливо ганити. Нідалу Гассану, тому сраному психушнику, що влаштував стрілянину в Техасі на армійській

базі Форт Гуд, уже за пару днів збираються висунути обвинувачення[263].

(«Тобі варто було б скористатися «мерседесом», дитинча Нідал», — думає

Брейді.) Пол МакКартні, екс-бітл, якого мама Брейді називає «Очі старого

спанієля», отримав медаль від Білого Дому[264]. «Чому так, — інколи, думає Брейді, — що люди лише з дрібкою таланту отримують більшу частину

всього? Це ще один доказ, що цей світ божевільний».

Брейді вирішує піднятися з газетою нагору й почитати вже в кухні

політичні статті. Цього й капсули мелатоніну вистачить, щоб подарувати

йому сон. На півдорозі по сходах він перевертає газету, поглянути, що там

у ній нижче складки, і застигає. Там фотографії двох жінок, розташовані

поряд. На одній Олівія Трелоні. На іншій набагато старша жінка, але їх

схожість неможливо не помітити. Особливо ті тонкі сучі губи.

«ПОМЕРЛА МАТИ ОЛІВІЇ ТРЕЛОНІ», — повідомляє заголовок. А під ним:

«Протестувала проти “несправедливого ставлення” до своєї дочки, заявляючи, що висвітлення в пресі “зруйнувало її життя”».

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти

минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», —

думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку

поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на

двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була

оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його

стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну

картину.

ЕЛІЗАБЕТ СЕРВА ВОРТОН, 87, мирно відійшла 29 травня 2010 року в

Меморіальному шпиталі округу Ворсо. Народилась 19 січня 1923 року, її

батьками були Марсель і Катарін Серва. Наразі живі її родичі — брат Генрі

Серва, сестра Шарлотта Джібні, племінниця Холлі Джібні та дочка Джанель

Паттерсон. Елізабет пережила свого чоловіка Елвіна Вортона та свою любу

дочку Олівію. Приватна церемонія прощання відбудеться у вівторок, 1

червня, з 10:00 до 13:00 в Похоронному салоні Соумса, після чого в

середу, 2 червня, о 10:00, в Похоронному салоні Соумса відбудеться

меморіальна служба. Після служби матимуть місце поминки в колі близьких

друзів і членів родини в Цукрових Пригірках, за адресою Бузковий проїзд №

729. Родина просить не приносити квітів, натомість пропонуючи зробити

внески до Американського Червоного Хреста або Армії Спасіння — улюблених

благодійних організацій місіс Вортон.

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних

запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії

прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді

впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо

саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу.

Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона

сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій

блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

— Тому що він шукатиме тебе.

— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.

— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий

хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З

присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед

тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні»

будильник на шосту тридцять. Завтра на