Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Він сказав лагідним голосом з легким акцентом:

— Я думав, що у французькій поліції виходять на пенсію у значно молодшому віці…

— Я на пенсії. Я консультант судової поліції.

Ізраїльтянин випростався з виразом перебільшеного захоплення на обличчі.

— Я не маю кабінету. Ходімо до тієї кімнати, де я працюю.

Каздан пішов за ним. Вони піднялися висячими сходами, що переважають у стилі сучасної архітектури, потім перетнули декілька зал. Тут попід усіма стінами зберігалися досьє — на залізних полицях, у висувних дерев’яних шухлядах, у підвішених папках. Імена та прізвища, цифри, довідки… У центрі кожної зали столи, на яких стояли комп’ютери, пропонували місця для роботи.

Приміщення були майже порожні, але Каздан пережив відчуття людини, яка опинилася в бастіоні, у фортеці. Він завжди шкодував, що так і не побував у Ізраїлі. Йому, звичайно, хотілося побачити святі місця, але хотів би відчути й атмосферу дисципліни, бойової тривоги, що панувала там уже п’ятдесят років. Каздан, палкий прихильник досконалої воєнної стратегії, захоплювався єврейським народом, на який дивився як на грізну машину війни. Одну з найдосконаліших у сучасному світі.

— Ось ми й прийшли. Я тут працюю.

Ця зала нічим не відрізнялася од інших. Стіни, обставлені дерев’яними шухлядами, обліпленими етикетками. Вікно, відкрите на Сену. Довгий стіл, на якому лежали папки з матеріалами, стояли комп’ютер і проекційний апарат.

— Хочете кави?

— Ні, дякую.

Бокобза підсунув Казданові стілець.

— Що ж, починаймо. Я, власне, не можу приділити вам багато часу.

Каздан сів, як завжди, остерігаючись, що стілець розвалиться під його масою.

— Моє прохання до вас має дещо специфічний характер.

— Тут нема нічого специфічного. Наші архіви зберігають найхимерніші історії.

— Я шукаю не єврея.

— Само собою. Адже ви також не єврей.

— Звідки ви знаєте?

Бокобза розтяг губи в широкій усмішці, що була такою ж щирою, як і його погляд.

— Бачу з першого погляду. — Він потер пучки пальців. — Це моя майже паранормальна здібність. Якась вібрація, відчуття. Кого ж ви тоді шукаєте?

— Одного нациста.

Усмішка зійшла з обличчя Бокобзи.

— Нацисти вже всі мертві.

— Я шукаю… Мені важко вам пояснити. Я шукаю слід. Думаю, що той чоловік організував школу. І що та школа сьогодні пов’язана з убивствами, які я розслідую.

— А що ви про нього знаєте?

— Його прізвище Гартман. Я навіть не знаю його імені й не знаю, як саме пишеться його прізвище. Я переконаний лише в тому, що він не втікав із Німеччини після Другої світової війни. Йому не було навіть чого турбуватися в ті часи. Він був надто юний. Згодом він виїхав до Чилі. Десь у шістдесятих роках.

— Це досить туманні відомості.

— Я маю ще дві прикмети. Гартман став майстром тортур у Чилі. Одним із фахівців, які служили Піночетові. Він тоді мав близько п’ятдесяти років. Він був також музикантом і мав досить глибокі знання в цій галузі.

Щирі очі дослідника затяглися поволокою. Каздан не зміг би сказати, що вони тепер виражали, але вся їхня осяйна прозорість заховалася в затінку вій, так ніби світ, у його нинішньому стані, не заслуговував більше на світло, на природжену безпосередність його погляду.

— Гартман — прізвище дуже поширене в Німеччині, — сказав він нарешті. — Воно означає «сильний чоловік». Щодо світу музики, то найуславленішим Гартманом тієї епохи був Карл-Амадей. Цей великий музикант народився 1905 року. Публіка його мало знала, але фахівці вважають його одним із найбільших симфоністів двадцятого сторіччя.

— Не думаю, що це той чоловік, який мені потрібен.

— Я теж так не думаю. Карл-Амадей дивився з жахом на утвердження нацистського режиму, він замкнувся у внутрішньому вигнанні, зійшов із музичної сцени. Я знаю й інших Гартманів. Один із них пілот авіації. Другий служив у військах СС. Були ще Гартмани, що повтікали від нацистського режиму: психологи, філософи, художники…

— Усі вони, очевидно, не мають стосунку до цієї справи.

Раптом усмішка повернулася на обличчя Бокобзи, щира й водночас холодна, як річкова вода.

— Здається, я таки зможу допомогти вам. Я знаю вашого Гартмана. Я знаю його навіть дуже добре.

Запала тиша. Казданові стало не по собі — він не любив гру в кота й мишу. А надто в тому випадку, коли роль миші діставалася йому.

— Ви знаєте, — вів далі ізраїльтянин, — мені іноді буває дивно дивитися на таких людей, як ви.

— Як я?

— На новачків, на тих, хто не має анінайменшого уявлення про світ, у якому вони живуть. Вони просуваються в ньому навпомацки, як сліпі. Ось ви, наприклад, ви думаєте, що шукаєте чоловіка, який ховається десь у темряві. Ви думаєте, що вистежуєте якогось таємничого індивіда. Мені прикро вас розчаровувати, але змушений повідомити, що перший-ліпший фахівець, який має бодай найменші відомості про тих нацистів, котрі знайшли притулок у Південній Америці, знає Ганса-Вернера Гартмана. Це дуже прикметна постать. Майже міфічна постать у тому світі.

— Розкажіть про нього.

Бокобза підвівся і став роздивлятися етикетки на шухлядах.

— Гартман був музикантом, це правда, але насамперед він був фахівцем із застосування тортур. У роки правління Піночета він мав власний центр допитів, і сотні ув’язнених пройшли через його руки.

Бокобза відкрив одну шухляду й став передивлятися карточки. Вибрав якусь і уважно її прочитав.

Потім обернувся до залізної шафи й відімкнув її ключем із в’язки, яку носив на поясі. Цього разу він дістав картонну папку, в якій, схоже, зберігалися не