Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бережіть серце, старий. Не дозволяйте хвилюватися аж занадто!
— Я маю пігулки. Ми підтримуватимемо зв’язок через мобільні.
Росіянин побіг до інтернет-кафе. Каздан провів його поглядом. Напружений і зосереджений силует. Мисливець, чужий тихомирному світові, що його оточував: підвішені на деревах святкові паперові ліхтарики, перехожі з повними руками різдвяних дарунків, продавці морської живності, переодягнені на матросів, що порозкладали устриць та крабів перед пивницями на майдані.
Він рушив з місця не відразу. Спокій повертався в його тіло. Спокій… А також порожнеча. Насправді він не знав, куди їхати. Щоб почати пошуки Гартмана. Він не мав про це найменшого уявлення.
Що власне було в його розпорядженні? Прізвище, — щодо якого Кондо-Марі не мав цілковитої певності, — приблизний його опис, кілька дат… Цього замало. Як знайти сліди такого чоловіка в Парижі напередодні Різдва? Каздан подумав спочатку про чилійське посольство, потім про Веласко. Але не хотів повертатися назад. Знову звертатися до тих, із ким уже розмовляв.
І тоді він використав добрий старий метод: подумки перебрав у пам’яті репліки з кінофільмів. І вибрав одну з них — навмання. Досить несподівану, як на перший погляд. Мішель Морґан,[57] із мокрим волоссям, у каюті корабля, який підкидало на хвилях посеред штормового моря. Жінка з котячими очима сварилася зі своїм чоловіком. Роздратовані вигуки та слова відповідали на розгойдування підлоги та на бризки шумовиння, що заліплювали ілюмінатори.
Каздан без жодних труднощів пригадав фільм, у якому він бачив ту сцену.
«Буксир». Режисер — Жан Ґремійон. 1941 рік.
Мішель Морґан кричала в обличчя своєму чоловікові: «Ми добре знаємо тих, кого ненавидимо!»
Вірменин зрозумів, що копнув дуже вдало. Ми добре знаємо тих, кого ненавидимо! Ми добре знаємо тих, кого ненавидимо! Ось він ключ. Щоб знайти сліди Гартмана, берлінського музикознавця, який, безперечно, в роки першої юності загравав із нацизмом, треба було звернутися до тих, хто були найзапеклішими ворогами нацистів. До тих, кого ці останні переслідували, вбивали, спалювали в крематоріях, — до євреїв.
Протягом п’ятдесяти років найкращі розвідувальні служби світу, служби Держави Ізраїль, вистежували нацистів скрізь, де ті знайшли собі притулок на нашій планеті. З надзвичайною витримкою і терпінням вони стежили за їхніми пересуваннями, знаходили місця їхнього проживання, розкривали їхні справжні імена та прізвища. Потім вони викрадали їх, судили, страчували. Десятиліття впертих і наполегливих пошуків тільки для того, щоб відновити справедливість і належно покарати катів свого народу.
Каздан дістав телефон. Він тут також із мобільником міг знайти кого завгодно.
Кілька дзвінків, і йому дали координати організації «Меморіал Голокосту» — будинок 17, вулиця Жофруал’Аньє, у кварталі Маре. Там був центр унікальної документації, ЦСЄД (Центр сучасної єврейської документації), який мав мету встановити список євреїв — жертв Голокосту у Франції, на основі первісних документів, що зберігалися в різних архівах.
Він зателефонував. Кілька разів. Була неділя і переддень Різдва. Але євреї відзначають свої свята не за цим календарем.
— Алло?
Каздан назвав своє прізвище, звання і запитав, чи Меморіал приймає сьогодні відвідувачів. Відповіддю було: так. ЦСЄД теж сьогодні відкритий? Так. Чи на місці експерти, що відповідають за діяльність Центру документації?
— Не всі, — відповів йому голос. — У нас сьогодні короткий день.
— А чи зможу я там знайти бодай одного фахівця з Другої світової війни та нацизму?
— Так, сьогодні тут присутній один дослідник. Давид Бокобза. З’єднати вас із ним?
— Скажіть йому, що я зараз приїду.
42
Меморіал Голокосту стояв не в самому центрі кварталу Маре, як думав Каздан, а на межі четвертого округу, у відкритому, добре провітрюваному кварталі навпроти острова Сен-Луї. Це була сучасна холодна будівля з видом на Сену, що нависала над іншими будинками, більшість із яких датувалися сімнадцятим або вісімнадцятим сторіччям.
Каздан повідомив про свій приїзд і попросив, щоб попередили Давида Бокобзу. У холі була фотовиставка. Великі чорно-білі грубозернисті знімки, яким, здавалося, було не менш як півстоліття. Вірменин підійшов ближче й начепив окуляри. На одній зі світлин молодик і молода жінка ішли по рівнині. Їхні вродливі обличчя були виставлені назустріч вітру. Вони могли б скласти чудову пару, але жінка була гола, а молодик тримав у руках рушницю. Підпис під фотознімком повідомляв: «Естонія, 1942 рік. Солдат спецпідрозділу веде жінку до братської могили, щоб там її розстріляти». Каздан випростався з відчуттям гострої огиди. Йому вже шістдесят три роки, а він ніяк не може до такого звикнути. Звідки походить зло? Ця пульсація нищення та руїни? Ця байдужість до найдорогоціннішого, що є в людини — Життя? Каздан пригадав фразу, яку один із охоронців Освенціму кинув в обличчя в’язневі Прімо Леві: «Тут не існує „чому“».
Шокувала також жалюгідність і підлота катів. Якщо ти вбиваєш, то й сам будь готовий до того, що тебе вб’ють. Ти не повинен складати ніякої ціни власному існуванню. Але ні. Злочинці завжди чіплялися за своє мерзотне життя. Коли Гіммлер відвідав табір Треблінку, йому стало зле. Нацисти, ув’язнені в російських таборах, були брудні, перелякані, жалюгідні, вони боялися голоду та побоїв. Усі підсудні на Нюрнберзькому процесі намагалися уникнути відповідальності, врятувати свою нікчемну шкуру. Мерзотники без почуття власної гідності, сильні лише тоді, коли перебували на боці сильного.
— Ви хотіли мене бачити?
Каздан обернувся і зняв окуляри. Перед ним стояв молодий чоловік. Він був у ярмулці та в смугастій бавовняній сорочці з підкасаними рукавами. Що вражало на його обличчі, поцяткованому ластовинням, то це щирість. То був погляд чистий, усміхнений, який говорив усе й чекав у відповідь того самого. Вірменин назвав своє прізвище, звання і сказав, що здійснює кримінальне розслідування, не вдаючись у подробиці. Давид Бокобза зацікавлено кивнув головою. Схоже, він не відчував ніякого остраху, ні навіть подиву перед могутньою постаттю Каздана.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.