Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Що тільки слово я сказать рішуче мав, На лови, сеймики розмову повертав Чи на процес який… Коли при кубку він… так тяжко споминати… Коли до мене він звертався: друже, брате, А думав про свою догідність і користь, — Така сліпа мене за серце брала злість, Що був би я не раз підвівся і поїхав, Що був би шаблю я не раз дістав із піхов… Та Єва — голуб’я невинне і ясне — Було мій темний гнів не знати як збагне І так подивиться, що рушитись несила… Я, Яцек, що кругом ім’я моє гриміло, Що славила мене Литовська вся земля, Що я не Стольника, а навіть короля За кривду б викликав помірятись шаблями, — Корився — і мовчав. Не раз уже його благати я збирався, Та з зимним поглядом мій погляд зустрічався, І я у розпачі, у муці застигав. І знов я — до пісень, до ловів, до забав… Так, навіть жартувать я міг у ті хвилини!.. А все то — гордощі! Бо чи ж клонить коліна Мені дозволила б страшна моя пиха? Усюди чутка-бо пішла б тоді лиха, Що я… Що юшки чорної піднесено Сопліці!.. Не знавши, що робить, де від журби подіться, Хотів зібрати я відважних вояків, Піти на турчина, на москаля хотів… І от — до Стольника… востаннє повітати… А нишком думаю, що він такої втрати Не схоче бачити — поверне знов мене, І приязнь вірную та щиру спом’яне, І може… Хто любив, хто у житті мав друга, Той знає, що тяжка нам серце крає туга, Як розлучатися тяжкий настане час. Тоді готові ми зректися всіх образ І милосердною скропити їх сльозою… Та Стольник… Що зробив, що він зробив зо мною Нещасна, чуючи, що вже настав кінець, Що від’їжджаю я, — поблідла, ніби мрець, І похилилася без голосу, без сили… Я зрозумів тоді, який я був їй милий! О, в грудях що тоді чинилося моїх! Хотів Горешкові прослатись я до ніг, Щоб доню дав мені — чи власною рукою Убив нещасного… А він почав зі мною Розмову — і про що ж? Дочки своєї шлюб Із Каштеляничем… Яка з холодних губ Образа поповзла холодною змією!.. Ти чуєш, Ключнику, — з людською ж ти душею!.. Немов не трапилось нічого проміж нас, Почав він радитись у той проклятий час, Чи Єву, як дитя великого магната, За Каштелянича не стид йому віддати, Чи то до пари їй, йому до честі зять, Чи, може, партії ще кращої чекать?… І я, Гервазію, все вислухав до краю, А що сказав на те — не знаю, не згадаю… А потім, вибігши, я осідлав коня І, тяму стративши, полинув навмання…» «Ех, Яцьку, мудру ти знаходиш оборону, — Та нащо ж ти пристав до царського загону? — Гервазій вигукнув. — Ну, пан не віддавав За тебе дівчини… Нехай ти лютував, Нехай ти навіть міг умкнуть її, украсти, — Але підступно так, зрадливо так напасти На пана польського — у змові потайній!» «Не був у змові я, — ксьондз відповів сумний, — А викрасти її, узяти, — чом не міг би? І не один, не два — увесь Добжин поміг би У цьому вчинкові, та ще застянків п'ять… Та як я дівчину посмів би наражать — Слабу і пещену! — на втечу й небезпеку? Як у дорогу я забрати міг далеку, Де, може, ждала нас тривога і борня, її — малесеньке, тендітне пташеня?… Одверто мститися, на попіл замок звести, — Таж сором був би то для рицарської честі!.. Ах, ти, Гервазію, не можеш і збагнуть, Як душу гордощі ображені печуть! Тоді пекельною став думкою я жити: Жагу помститися у серці затаїти, Побраться з іншою, а ту — немов забуть… І потім… з випадку… найти яку-небудь Причину — і піднять на кривдника тяжкого Кривавого меча… І дівчину убогу Я справді висватав і під вінець повів. Бог покарав мене: її я не любив, Тадеуша мого нещасної матусі: Вона всміхається, а я в душі таюся З любов’ю давньою, і душить серце злість. Ні господарство вже, ані веселий гість,