Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Ніщо було мене не може заспокоїть! Узявся пити я, шалені жарти коїть, Гуляти з розпачу — відлюдний, хмурий, злий… Та ми з дружиною недовго прожили: Все сохла, плакала… в дочасну домовину Лягла, нелюблена… і залишила сина, Жалем повитого, умитого слізьми… Як довго, Ключнику, блукавши між людьми, В корчмах, лісах, містах, на чорнім полі крові, Не міг забути я нещасної любові! Та навіть і тепер… поранений… старий… В чернечім одязі… покутую страшний Гріх невідпущений… а говорю — про неї! Що ж… може, мукою невтішною своєю Гіркого права я на це і заслужив!.. Як по заручинах минуло кілька днів, Рознеслись потайні чутки серед сусідів, Що Стольник силоміць за Воєводу видав Свою дочку… Що є у неї другий хтось На мислі… що її примусить довелось Узяти персника, дать руку молодому… А він, Горешко, він на бенкеті гучному Гостей приймаючи, сміявся, жартував… Одного лиш мене уже не частував, Як непотрібного… П’яниця, ледащиця, Не міг я в сеймиках, як перше, пригодиться: Я був погорджений, забутий од усіх… І навіть піднято було мене на сміх. Мене, що Радзівілл, як друга, звав: коханку, Мене, що від’їздив, бувало, із застянку Із пишним почетом, неначе пишний князь!.. Мене, що шаблею, бувало, тільки брязь, — І тисяча шабель заблисне вколо мене! — О гордощі!.. Чуття несите і шалене!» Урвав, стомившися… а Ключник: «Божий суд І сила божеська… Невже ти, Яцьку, тут, — Невже це ти — слабий, під каптуром чернечим? А згадую тебе ставним, широкоплечим, Рум’яним шляхтичем, привідцею в гульні, Що очі засліпив красуні не одній! Це ти… і я тебе не міг тоді пізнати По тому пострілі!.. Бо ж так, як ти, стріляти Ніхто за тих часів не міг по всій Литві, — А з палашем тебе лише один Матвій Зустріть наважився б… Ти, що було шляхтянки Співають: трусяться фільварки і застянки, Як Яцек вузлика на вусі зав’язав… Ех, вузлик той життя в Горешка відібрав, У пана Стольника!.. Це ти, це ти, Вусалю, Ченцем і жебраком!.. Проте… не час для жалю, Бо заприсягся я твоєю кров’ю змить Кров пана Стольника… «І от… почав ходить, — Провадив далі ксьондз, — до замку я дивиться, Як ворог там лихий гуляє, веселиться… Що з того, що мене убив він і дочку? (Недугу їй господь послав тоді тяжку) — Щодня у Стольника бенкети та музика, І повен двір гостей, і сміх, і пиятика! А я — ображений, зневажений, як пес… О, чом на нього грім не вдарить із небес? Чому не упадуть йому високі стіни На лису голову?… Як запала в людини Жага помститися, — із пекла сатана їй зброю викує і спопелить до дна Усе, в що вірила і за святе що мала… Солдатів доля зла у день лихий послала, Як біля замку я метався, ніби звір, У груди ранений… Ти, Ключнику, не вір, Що я у змові був, що вбити йшов свідомо… Але ж — які думки з’явилися при тому Видовищі… яке обурення страшне! «Га, — думав, — Стольнику! Так кара не мине Дворища клятого!» І раптом: «Рятувати! Мерщій помогу їй, моїй голубці, дати… І навіть… Стольнику…» Не марнували куль ви, Ключнику, своїх, А ті… Аж брала злість, дивившися на них! Нікчемні вояки… немов снопи, валились… І знов лихі чуття у серці зароїлись: «Щастить Горешкові! І слава, й сила, й власть — І навіть ця тепер мине його напасть!» Я хтів од’їхати… Зайнявся саме ранок,  от, озброєний, виходить він на ганок: На персах діамант горить, немов огонь, І сутим золотом вилискується бронь… Здалось — пізнав мене… У гордості безкраїй Обличчя з насміхом до мене повертає… Здалося… Карабін в солдата я вхопив — Підвів — не мірявся… О, хто тебе зробив, Хто вигадав тебе, огниста, клята зброє? Як візьме хто меча у чесному двобої, Ще може відійти, обмислити, спинить, Удар свій одвести. А тут — єдина мить, Єдина іскорка… А я — чи ж я втікав, як ти схопив мушкета? Чому ж, Гервазію, чому не вбив мене ти,