Читати книгу - "Жарт"

Ох, Індро, добре, що ти нагодивсь, я хотіла про щось попросити тебе. Він зашарівся, сказав, що для мене зробить що завгодно й за будь-яких обставин і що радий бачити, що я нарешті оговталася. Авжеж, тепер я добре почуваюся, зачекай хвильку, я дещо напишу, я сіла за столом і взяла аркуш паперу і ручку. Людвіку, найдорожчий мій, я кохала тебе всією душею і всім тілом, та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити. Прощавай, кохаю тебе, Гелена. Я навіть не перечитала того, що написала, Індра сидів навпроти, дивився на мене, та не бачив, що я пишу, я згорнула папір, хотіла покласти його у конверт, та не змогла знайти, Індро, в тебе нема часом конверта?

Він спокійно підійшов до шафи коло столу, відчинив її й почав нишпорити всередині, за звичайних обставин я сказала б йому, що не можна порпатися в чужих речах, але зараз мені на ґвалт потрібен був той конверт, він знайшов один, із написом «Національний комітет району», я поклала туди лист, заклеїла конверт і написала на ньому: «Людвіку Янові», пам’ятаєш, Індро, того чоловіка, що був ото з нами, там був іще мій чоловік і та дівчина, авжеж, високого такого, чорнявого, я не можу поки що вийти звідси, то візьми цей конверт і передай йому.

Він узяв мене за руку, бідолашний хлопчина, що він там думав собі, як пояснював собі моє збурення, навряд чи розумів, про що тут ідеться насправді, все, що він міг зрозуміти, це те, що в мене якісь неприємності, він тримав мене за руку, і мені раптом стало страшенно шкода себе, він нагнувся до мене, обняв мене і поцілував просто в губи, я хотіла відвернутися, та він міцно притуляв мене до себе, і тоді мені раптом спало на думку, що це останній чоловік, якого я цілую в моєму житті, що це мій останній цілунок, і в раптовій нестямі я теж обняла його, міцно пригорнула до себе, і розтулила вуста, й відчула, як торкнулися наші язики і як торкаються його пальці мого тіла, й у мене аж голова пішла обертом, збагнула, що тепер я вільна і що нічого не має значення, адже всі мене покинули і світ мій зазнав краху, тож тепер я геть вільна і можу робити все, що мені заманеться, вільна, як ота дівчина з технічного відділу, яку ми витурили з роботи, нічим я вже не відрізнялася від неї, ніколи вже не зберу я по крихтах мого давнього світу, залишатися вірною — навіщо, та й кому, відтепер я геть вільна, як оте дівчисько з технічного відділу, ота мала потіпаха, яка щовечора була в іншому ліжку, якщо я й далі житиму, то теж матиму в ліжку іншого чоловіка щовечора, я відчувала Індрин язик у моєму роті, я була вільна, знала, що можу кохатися з ним, я прагнула цього, де завгодно, на столі чи долі, простісінько зараз і не зволікаючи, хутчій, востаннє покохатися, перш ніж настане мій кінець, та Індра вже випростався й, гордо всміхаючись, сказав, що іде й незабаром повернеться.

17

Поміж п’ятьма чи шістьма столами маленької зали, де було багато людей і висіли хмари тютюнового диму, пробіг кельнер, тримаючи на витягнутій руці величезну тацю з горою тарілок, де я впізнав лангет по-віденському з картопляним салатом (вочевидь, єдина страва у цьому закладі), потім, безцеремонно прокладаючи собі шлях, зник у коридорі. Я подався за ним і побачив, що коридор провадив до дверей, відчинених у парк, де теж обідали. У глибині того парку, під липою, був вільний столик; я вмостився за ним.

Над дахами містечка линули ті хвилюючі поклики «гей, гей», причому з такої далини, що тут, у парку, оточеному стінами сусідніх будинків, вони звучали майже нереально. І ця позірна нереальність змушувала мене думати, що все, що мене оточувало, було не теперішністю, а минулим, отим давнім п’ятнадцятирічним чи двадцятирічним минулим, що і «гей, гей» було минулим, і Люція, і Земанек, а Гелена була тим камінцем, який я хотів пожбурити в те минуле; ті три дні були тільки театром тіней.

Що? Невже тільки ці три дні? Усе моє життя було вщерть напхане тінями, і теперішність, мабуть, посідала у ньому не дуже гідне місце. Я уявив собі рухомі сходи (час) і людину (себе), що біжить у зворотному напрямку, вниз; але сходи рухаються швидше, ніж я біжу, тож мене помалу несе у протилежному напрямку від мети, до якої я прямую; оця мета (чудернацька мета, розташована унизу!) — це минуле з його політичними процесами, із залами, де піднімаються руки, із «чорнюками» і Люцією, минуле, в якому я закам’янів, немов зачарований, яке я чимдуж намагаюся розшифрувати, розплутати, розв’язати, неначе вузол, минуле, що не дає мені жити, як має жити людина, тобто дивлячись уперед.

А та нитка, якою я хотів би бути припнутий до минулого, що так зачаклувало мене, це помста, але помста, як упевнився я за ці дні, так само даремна, як і ті рухомі сходи. Авжеж, коли Земанек у актовій залі факультету читав «Репортаж з-під шибениці», — тоді й лише тоді повинен був я підійти до нього і затопити йому в пику! Відкладена помста обертається заманкою, особистою релігією, міфом, який щодня дедалі дужче віддаляється від своїх персонажів, які в тому міфі про помсту залишаються незмінні, хоч насправді (адже східці й далі рухаються) вони вже не там, де були раніше: інший Ян стоїть перед іншим Земанеком, і той удар, який я йому заборгував, не воскресити, не відновити, він назавжди утрачений.

Я різав на тарілці великий плескатий лангет по-віденському і слухав оте «гей, гей», що сумовито і майже нечутно линуло понад дахами містечка; перед моїми очима постав замаскований король із його «їздою», і серце моє стиснулося від непереконливості людських порухів.

Уже з давніх-давен парубки у моравських селах, як і сьогодні, сідають на коней і їдуть з чудернацьким посланням, кожну літеру якого вони виголошують зі зворушливою вірністю, хоч і не розуміють його, бо написане воно невідомими словами. Давні люди, звісно, прагнули в такий спосіб сказати щось важливе, те, що оживає в їхніх нащадках, які скидаються на глухонімих промовців, що розмовляють із публікою пречудовими, та незрозумілими жестами. Їхнього послання ніхто вже не розгадає, не лише тому що нема ключа,