Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Гроші є? – байдуже поцікавився фрік у кімоно, поправляючи перев’яз.

– Є.

– І як ти собі це уявляєш?

– Кинеш апарат через діру, я впіймаю, потім одразу поверну. Дуже треба!

Порившись у кишені, Валентин намацав папірець у сто гривень. Вийняв, скачав у тугу кульку, підійшов до краю провалу й переправив на той бік. Міямото ковзним рухом виловив з повітря купюру, потім злегка підкинув, немов зважуючи на долоні, телефон, з інтересом оглянув прохача і навісом, як баскетбольний м’яч у кошик, відправив апарат через провал.

Валентин упіймав, кивнув, пробурмотів: «Я миттю!» – і прошмигнув в «операційну».

Там він найперше оглянув телефон. Недорогий, але зовсім новий «Самсунг», мережа є. Він швидко запустив браузер, знайшов обидва міські новинні портали й знову переконався, що про Шаури ніде ні звуку.

Усе це тривало пів хвилини.

Він ще раз глянув на дисплей: одинадцята двадцять сім. Сьогодні неділя. Отже, треба телефонувати на домашній. Набрав номер, пішли довгі гудки. Нарешті відповіли, і, щойно озвався голос, він відчув: до горла зовсім не до речі підкочує дряпучий, з присмаком жовчі клубок.

– Слухаю вас! – уже трохи роздратовано повторив голос у телефоні.

Валентин перечекав спазм і обережно мовив, прикривши телефон долонею:

– Сашо, це я його вбив.

2

Марті було цілковито байдуже, куди подівся Валентин; вона з нетерпінням чекала на повернення батьків, щоб повідомити, що за кілька днів їде з командою на змагання. Навіть нарізала салат до вечері. Їх, проте, все не було.

Батько обіцяв повернутися на шосту, але передзвонив і сказав, що зустріне Олександру після роботи й повернеться разом з нею. У його голосі звучала заклопотаність. Це, в принципі, нічого не змінювало, однак коли обоє о дев’ятій годині ввалилися в передпокій, Марта навіть не вийшла привітатися – встигла перегоріти. Але й батьки поводилися якось дивно – крізь двері її кімнати не долинало ані слова, тільки шум води у ванній і звуки кроків. Мабуть, Олександра, перевдягнувшись, одразу взялася за звичайні кухонні справи.

Не витримавши, Марта пригладила неслухняні пасма й рушила в кухню. Але вже в коридорі зіткнулася з матір’ю. Обличчя Олександри її спантеличило: змарніле, шкіра мов припорошена попелом. Губи сумною складкою, у них – незапалена сигарета…

– Марточко, – відразу з’явився Федоров, вигляд у нього теж був дещо прибитий, – може, трохи погуляєш?

– Здрастуйте! Чого б це? – спалахнула Марта. – Я голодна. І вас уже бозна-скільки чекаю!

– Тоді повечеряймо, – без будь-якої інтонації промовила Олександра. – Сергію, допоможи накрити.

За стіл сіли в тій самій мовчанці. Не дочекавшись ані слова, Марта почала розпалюватися, підхопилася, з гуркотом відсунула табуретку й оголосила:

– Дякую всім! Чаю не хочу.

Щось було не так, Марта відчувала. Вона збігала до себе й повернулася, на секунду затримавшись на порозі кухні з рушником на плечі.

– Я в душ, – оголосила вона. – І спати.

Жодної реакції. Батьки сиділи одне навпроти одного і похмуро чадили сигаретами. У кухні висів смог. Посуд вимитий.

«Отакої…»

Марта замкнулась у ванній, скинула капці, пустила воду, а тоді піднялася на край ванни. Колись давно, ще в час ремонту, батько прорубав кухонну стіну і вставив у проріз під самою стелею раму з матовим склом. Рама завжди лишалася відчиненою – для вентиляції. Не дуже зручно, зате майже все чути. Звівшись навшпиньки, вона завмерла: до неї чітко донісся голос Федорова:

– …Послідовно, краще – починаючи від учора. З усіма подробицями. Валентин був тут, коли я телефонував з дачі? Мені здалося, що в тебе якийсь дивний голос.

– Які, до біса, подробиці? – аж підскочила Олександра. – Він завалився серед ночі, наче взагалі нічого не сталося. Я розгубилася, не знаю чому, але спочатку була рада. Нагодувала його. Який у нього був вигляд? Та яке це має значення? Не пам’ятаю. Потім, своїм звичаєм, почав брехати й хамити…

– Він сказав, що насправді між ними відбулося?

– Ні. Тільки те, що Марта нав’язала йому ці три тисячі й зажадала, щоб він забирався з нашого дому.

– Отже, це таки вона взяла ті гроші в кабінеті Савелія?

– Виходить, так. Не питай чому. Звідки мені знати, Сергію? І взагалі все це вже не має значення!

– Не нервуйся, Сашо!

– А як я можу не нервуватись… Коротше, зрештою я звеліла йому повернути гроші Савелієві. Негайно, просто зараз. Не знаю, що на мене найшло, але те, як він поводився… Валентин зібрав речі й пішов, а ще до того ми з ним вирішили, що нам настав час роз’їжджатися.

– Давно б пора, – буркнув Федоров.

Марта поворухнулася: стояти було незручно, ноги терпли, шия нила. Але тут пролунало прізвище «Дроб», і вона напружилася.

– Слідчий чекав мене біля входу в клініку, щоб відвезти до моргу судмедекспертизи. Можеш уявити, як я почувалася тієї хвилини, коли мені запропонували впізнати братове тіло? Я й так ледь трималася на ногах… а коли з холодильника виїхав цей піддон, а на ньому – Валик… голий, весь у паморозі…– Олександра зненацька замовкла. – Сергію, що за безглузда посмішка? Це був він, він, кажу тобі: лоб, волосся, овал обличчя, риси, руки, – але я все-таки нахилилася, глянула – і тільки тоді зрозуміла, що переді мною зовсім інша людина!

– Ти впевнена?

– Не кажи дурниць! Чи ж я не в змозі впізнати брата, якого няньчила з трьох місяців? У небіжчика були відсутні два нижні різці… решта зубів прокурені до жовтизни, а Валик не курив… Це був не він, говорю тобі!

– Та де ж Валентин?

– Звідки я знаю?

– Хто він такий, той чоловік?

– А мені що до того? Нехай слідство з цим розбирається. Мене вистачило тільки на те, щоб дістатися до машини й повернутися на роботу…

Марта безшумно зіскочила на підлогу й закрутила воду. Потопталася, кинула на сушарку вологий рушник, злегка змочила волосся і подалася до себе. Батькам було не до неї.

Новини слід було спокійно обміркувати.

Валентинів дзвінок застукав Олександру зненацька.

Вона ще продовжувала дивуватися, чому так довго, майже цілий тиждень, нікому немає до неї діла. Ні Савелію, ні слідчому, наче геть нічого не трапилося. Марті ще напередодні було звелено перед від’їздом навести хоча