Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Він серйозно одружився з нею тієї ж дати, що й з тобою? Фі, як примітивно. Мабуть разом з тобою його покинули залишки розуму, - Оля зробила великий ковток «контрабандної» кави. - А у цієї Елени немає ані краплини гідності. Просто на все згодна аби зватися Камінською.

Ми сиділи на ліжку і гортали новини на планшеті. Чесно кажучи, в даний момент я дуже вдячна Дереку. Якщо б не його жага висвітлити кожен пов'язаний з одруженням крок в пресі, знайти новину, здатну так само захопити Олю було б непросто. А так сестра майже цілу годину вже вишукувала сліди ретуші на численних весільних фотографіях і єхидно коментувала замітки до них. Нехай навіть частина емоцій удавана, це все одно крок вперед.

Після обходу вона вимила волосся, і я пару годин чаклувала над ними з плойкою. І тепер пружні локони розсипалися по плечах і смачно пахли засобами для стайлінгу. 

Приведи себе в порядок і відразу стане краще. Раптом і з нею зараз це хоч трохи подіє.

- Не заважатиму? - тато зайшов в палату. З посмішкою, що торкнулася тільки губ, в нарочито недбалій позі розкинувся на стільці. - Ну що, принцесо, я всім задоволений. Можемо тебе забирати додому, як тобі ідея?

- Дуже добре, тату, - проспівала Оля. І теж посміхнулася зовсім так само, як він.

- От і славно. Допомога зі зборами потрібна?

- Ні, ми самі, - відповіла я.

- Тоді чекаю в машині, - він вийшов.

Оля схопилася з ліжка, витягла з-під нього сумку і почала гарячково запихати в неї речі.

- Оль, не потрібно поспішати, - я взяла її за руку.

- Тато і так втомився. Та й ти теж. Ви всі, - уривчасто кинула, дивлячись у вікно.

- Не хочеш бути з мамою, так? - ризикнула припустити, - Олечка, вона зірвалася просто...

- Я знаю, - її голос задзвенів. - Все нормально.

- Не нормально, Оля. Хочеш пожити у нас з Артемом якийсь час?

- Ні. Нема чого. Час... Пора вже й до справ повертатися. Я тиждень пропустила. На першому курсі це як місяць, ти знаєш, - рука в моїй затремтіла. - А в понеділок можна і на пари вже. Як думаєш, тоналка вже все приховає?

- Думаю так, - протягнула я. - Але можна і не поспішати так сильно. Відпочинь ще трохи.

- Більше він мене не зачепить! - раптом схлипнула і затиснула рота рукою. Я схопилася і обняла її.

- Звичайно не зачепить. Ні він, ні хтось інший. Ніколи. Ми не дозволимо.

- Я не буду сидіти в чотирьох стінах і боятися, ясно ?! - відкинула мої руки.

- І не треба.

- І не чекай, що скажу, хто це був, тому, що я не бачила його обличчя. Але це не той хлопець, з яким я прийшла в клуб!

- Але скажи хоча б, з ким ти була. Може бути він щось знає.

- Може всім тоді розповімо? Пост на Фейсбуці вивісимо або краще замовимо борди по місту? - раптом замовкла, відступила на крок. - Ти сказала... Ви шукаєте його. Значить точно опитували моїх...

- Не опитували. Олю, люди Артема професіонали. Вони ні за що не допустять розголосу.

- І скільки їх .... Скільки взагалі знає?

- Троє крім нас. І вони тріпатися не будуть.

- Не шукайте хлопця, з яким я зустрічалася, - нервово заторохтіла дівчина. - Ми з ним посварилися в клубі, і він пішов. А потім мені стало недобре, і я вийшла на повітря, а далі... Все і сталося. Так що він не міг нікого бачити.

- Шкода, - я відвернулася, склала речі, що залишились і застебнула «блискавку» на сумці, потім повільно додала. - Шкода, що ти його не бачила. Так навіть наші люди навряд чи зможуть його знайти, а це значить, що будуть інші.

Судомне зітхання за спиною. Я затамувала подих. Від думок,  що своїм тиском я можу погіршити її стан мороз по шкірі. Але в той же час, раптом цього не станеться, а вона, бажаючи запобігти подібному з іншими, розповість...

- Обов'язково будуть. І хтось можливо не виживе.

Зустрілася з нею поглядом. Він страшний, хворий, відчайдушний.

- Дівчата, ну ви йдете, чи ні? - через тата момент був упущений. Можливо.

- Так, йдемо, - подала Олі пальто, потім вдягла своє. Тато взяв сумку, і ми пішли до виходу. Потрібно розповісти Артему. Якнайшвидше потрібно поділитися здогадками.

Вдома Оля відразу ж відправилася в нормальний душ, а я взялася допомогти мамі накрити на стіл.

- Мам, не кажи, будь ласка, Олі що якщо б вона не гуляла вечорами, такого б не сталося. Ти ж не можеш не розуміти, що застрахувати себе від подібного повністю неможливо. А такі твої слова лише посилюють почуття провини, що і так існує. Це погано, мамо. Адже вона ні в чому не винна. Вона ніколи нічого не робила, що могло б спровокувати... Але навіть якщо б і робила - це не виправдання насильства. Ніщо не виправдання!

- Я розумію, - знову заплакала мама. - Розумію!

- Не плач, - я обняла її. - Все буде добре, - і почувши знайомі кроки додала. - Вона сильна. І ми всі поруч. Ми допоможемо їй це пережити, впораємося.

- А якщо він... Якщо цей...

- Ми його знайдемо, мамо. Я обіцяю.

Ми сіли обідати. Оля почала до страшного активно обговорювати весілля Дерека. А коли мама натякнула їй, що мені може бути неприємно це слухати, мовчки вилетіла з кухні. Я пішла за нею.

- Вибач, Віка. Я не подумала про тебе.

- Мені байдуже, і ти це знаєш, - я сіла поруч з нею на ліжко. - А хочеш прогулятися?

Вона не просто завагалася. На обличчі дівчини миттю з'явився вираз паніки.

- Давай. Куди?

- Побачиш. Форма одягу - джинси і светр.

Поки Оля збиралася зателефонувала Артему. Ми не бачилися вже кілька годин з тих пір, як він привіз мені плойку.

- Як вона?

- Зривається іноді. Але на щастя почула мене. Схоже психотерапевт зробив правильний висновок, - а я ні. - Тьома, слухай. Ми говорили з нею про те, що сталося. Оля дуже просить, щоб ми не шукали хлопця, який з нею був. Боїться розголосу зайвої ніби як, але... Не знаю, мені здається... Раптом це саме він і був?

На тому кінці лінії повисла пауза.