Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Розділ 33

З найперших днів на Янусі дівчинка зіткнулася з екстремальними умовами людського життя і сприймала їх як норму. Хто знає, які підсвідомі спогади про свою першу подорож на острів та про події, що призвели до цього, залишилися в її голові? Навіть якщо ці спомини повністю стерлися, її життя на маяку, у світі, населеному лише трьома особами, просочилося в саме її єство. Зв’язок дитини з подружжям, що ростило її, безсумнівно, був міцним. Вона не могла назвати відчуття втрати їх горем. Для опису туги і відчаю дитина не знаходила слів.

Але вона до болю прагнула бути з мамою й татком, марніла без них, проводила свої дні, постійно думаючи про них, навіть зараз, коли була на материку вже стільки тижнів. Вона, напевно, зробила щось дуже нечемне, якщо мама так плакала. А та жінка з темним волоссям і темними очима, яка стверджувала, що то вона її справжня мама… Брехати не можна. Але чому та сумна леді продовжувала всім розповідати таку велику брехню? І чому дорослі дозволяли їй це робити?

Дівчинка знала: мама тут, у Партаґезі. Їй було відомо, що погані люди забрали татка, але вона не відала куди. Вона чула слово «поліція» багато разів, однак не дуже розуміла, що це таке. Вона підслухáла багато розмов. Люди на вулиці бурмотіли: «Який жах. Яка жахлива ситуація». Ханна сказала, що вона ніколи більше не бачитиме маму.

Янус величезний, але дівчинка знала кожен його дюйм: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, хребет Вітрів. Татко завжди говорив: щоб потрапити додому, потрібно знайти маяк. Вона багато разів чула, що Партаґез — невелике містечко.

Поки Ханна була на кухні, а Ґвен кудись пішла, дівчинка ввійшла до своєї кімнати. Вона розглянулася. Обережно застібнула сандалі. Поклала в наплічник малюнок маяка з мамою, татком і Лулу. Додала туди яблуко, яке та дама дала їй уранці, та прищіпки, котрими гралася, наче ляльками.

Вона тихо зачинила двері й вийшла на задній двір. Пройшла біля живоплоту, поки не виявила вузьку щілину, крізь яку могла проскочити. Дівчинка бачила маму в парку. Вона піде туди і знайде її. Вони відшукають татка й вирушать додому.

Дитина взялася до виконання свого плану надвечір. Сонце спускалося до небокраю, і тіні дерев витягувалися, наче гума, до неймовірних розмірів.

Пролізши крізь живопліт, дівчинка потягнула наплічник по землі крізь низькі чагарники, що росли за будинком. Звуки тут настільки відрізнялися від тих, що були на Янусі! А скільки тут пташок, котрі перекликаються одна з одною. Що далі вона заходила, то густішими ставали чагарі і зеленішою — рослинність. Вона не злякалася сцинків, чорних і швидких лускатих ящірок, які шмигали підліском. Сцинки не заподіють їй болю, дівчинка добре це знала. Однак їй не було відомо, що тут, на відміну від Януса, не всі чорні створіння, котрі ковзають у траві, — ящірки. Вона не знала про життєво важливі відмінності між ящірками з ніжками і без них. Вона ніколи не бачила змію.

До того часу як маленька дівчинка прийшла в парк, настали сутінки. Вона підбігла до лавки, але не знайшла жодних слідів мами. Тягнучи за собою наплічник, дитина всілась на лаву і почала вдивлятися у безлюдний парк. Вона дістала побите під час подорожі яблуко й надкусила його.

У цей момент кухні Партаґеза були зайняті сварливими матерями та голодними дітьми. Діти відмивали руки й обличчя, брудні від гарцювання поміж дерев чи прогулянок узбережжям. Батьки дозволяли собі холодне пиво, а матері наглядали за каструлями, де варилася картопля, і за духовками, де мліло тушковане м’ясо. Наприкінці кожного дня сім’я збиралася разом.

А темрява щосекунди сильніше насичувала небо, поки тіні вже більше не спадали зверху, а піднімалися із землі й цілковито заповнювали повітря. Люди, повертаючись до своїх будинків, передавали ніч її володарям: цвіркунам, совам, зміям. Світ, який не змінився за сотні тисяч років, прокидався та діяв, наче денне світло, люди і всі зміни, що вони їх спричинили, були тільки ілюзією. На вулицях не залишилося ні душі.

Перш ніж сержант Накі прибув до парку, він знайшов на лавці лише наплічник та огризок яблука зі слідами маленьких зубів, по якому вже повзали мурахи.

З настанням ночі в темряві починають мерехтіти вогники. Тисячі світлих цяток; іноді від гасової лампи у вікні, іноді від електричного світла в нових будинках. По обидва боки вздовж головної вулиці Партаґеза світили електричні вуличні ліхтарі. Чисте, безхмарне небо освітлювали зірки, і на ньому світлою плямою через темряву пролягав Чумацький Шлях.

Деякі з яскравих точок серед дерев погойдувалися, як вогняні ягоди: то люди з ліхтарями обшукували ліс. Не тільки поліція, а й чоловіки з лісопилки Поттса, працівники порту та Маякової служби. Знервована Ханна залишилася вдома, як їй наказали. Ґрейсмарки також ходили чагарниками й кликали дитину по імені. У повітрі лунали імена «Люсі» і «Ґрейс», хоча шукали тільки одну дівчинку.

Стискаючи в руці малюнок з мамою, татком і маяком, дитина згадує історію мудреців, які знайшли свій шлях до дитятка Ісуса, йдучи за зіркою. Вона помітила світло Януса в морі, воно здавалося таким близьким, світло завжди здається близьким. Хоча дещо не зовсім так. З-поміж білих спалахів були й червоні. Проте дівчинка йшла до нього.

Дитина прямує вниз до води, яка вночі стає неспокійною, а хвилі беруть берег у заручники. На маяку вона знайде маму й татка. Вона йде вниз до тонкого довгого перешийка, у саме серце Пойнт-Партаґез, де багато років тому Ізабель примусила Тома, щоб його не змило в океан, лягти, коли він дивився на морський гейзер. З