Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Макс

Рука батька стурбовано стискала мою а я...я не розумів що відбувається. Біль почав зникати так раптово як і з'явився залишаючи тільки по собі легке відчуття поколювання. Я різко відсмикнув руку від батька. Він глянув на мене з нерозумінням. Дихання все іще не нормалізувався а я заперечливо почав хитати. Ні...це якась дурня.

— Маакс?— стурбовано спитала Каміла і я повернув до неї свій погляд.

— Ти знала...— прошепотів я.

— Що знала?— спитала дівчина.

— Ти не мій батько, — здається я і сам боявся цього і скоріше сказав це запитально дивлячись на...чоловіка навпроти мене.

Ще декілька хвилин тому ми сиділи в низу як справжня сім'я. Це кілька місяців назад я побачив його як люблячого, доброго і турботливого а зараз...зрозумів що все це брехня.

— Макс, я можу все пояснити, — почав він але мені здалося чи його голос тремтить?

Я почав помалу підніматися. І глянув на нього.

— Що пояснити? Що...ти весь цей час ненавидів мене бо бачив іншу людину? Що можеш сказати? — я почав хитати головою а руки стиснулися в кулак, — Ти збрехав мені. Не розказав правди. Всі ви...

Мій погляд зачепився за Камілу. 

— І ти знала, а не сказала...Я казав тобі що це підозріло. А ти сперла все на мою просту інтуіцію та інстинкти. Як...

Я не знав що сказати. Не знав що зробити. Хотілося все кидати та трощити. Було бажання схопити, як виявилося, не мого батька за сорочку. Хотілося сказати що це минуле нічого не міняє. Але...чорт забирай міняє. Це все і конкретно міняє. Я закрив свої очі. 

У голові не знайшлося кращого вирішення ніж просто втекти та побути самому, тому...я просто розвернувся і покрокував повз скоріше здивованих присутніх на перший поверх.

— Макс ти не можеш поїхати, — почув у спину і хмикнув.

— Макс? А чому не твоє улюблене Максиміліан? Чому не можу? Що з цього зміниться? Ти збрехав мені. Кляті вже три місяці ти дивився мені в очі і брехав. 

Чоловік важко зітхнув.

— А як я мав тобі про це сказати? Ну скажи, як? Вибач але я не твій батько. Мій псих брат вирішив повісити на мене свою дитину і випадковим чином нею опинився ти.

Я гірко засміявся.

— Повісив? Чудове порівняння. Просто...десять з десяти. 

Я вже не стримував не емоцій котрі переповнювали тому просто покрокував до виходу доки мене знову не зупинили. Швидко сів на мотоцикл. Так, їхати не у зовсім тверезому стані точно не найкраще рішення до того ж в одній сорочці в такий вітер але зараз мене це не хвилює. Адриналіну додавав жару. Тіло палало, у скронях било а в голові і досі крутилися тепер уже спогади з тих самих "днів". З того самого року. Я завів мотоцикл і виїхав з території будинку почувши тільки як хтось щось гукає в спину. Як? Чому?  Здавалося все вже чудово. В мене з'явилася дівчина котру я кохаю і котра кохає мене а не ладна заради кар'єри втекти і підставити. В мене з'явився батько від котрого я справді відчував підтримку. В мене з'явилася чортова маленька сім'я з милим братом, сестрою та навіть мачухою. А виявилося...що все це брехня? Брат насправді не брат а племінник. З сестрою те ж саме. Батько це насправді вуйко. А дівчина...вона залишилася тільки я своєю плямою. Так, я згадав що це вона подзвонила матері. Поправочка. Виявляється якщо батько це не батько то і мати не зовсім мама. 

Здається, ці думки і роздуми мене просто зараз з'їдять. Коли я вдосталь поїздив містом а емоції все одно не пройшли то повернув у перший бар котрий трапився на дорозі. Добре, що хоча б він цілодобовий і не прийдеться переміщатися. Напевно, напитися в злам було найгіршим рішенням але принаймні так з голови зникнуть всі ці думки. Разом із проблемами. Хоча так не можу тривати вічно...