Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Чому вона так поводиться? — запитав Мет.

— Можливо, через туризм. Адже те, що сталося, не найкраща реклама для місцевого туризму. А можливо, просто якийсь бюрократ хоче показати свою владу. Або… або вона щось приховує.

Мет замислився.

— Ну, якщо ви вважаєте, що так треба, я поїду, звісно. Коли мені слід вирушити?

— Ми замовили вам квиток на літак на завтра, на вранішній рейс.

Мет важко зітхнув. Що ще мало статися у такий чорний тиждень? Він непевно кивнув, знову втупившись у віконце. Він зовсім не був готовий до подорожувань. На банківському рахунку лежала сотня доларів, а то й менше. А після сварки з батьком він уперто відмовлявся від будь-якої фінансової допомоги з його боку.

Решту дороги вони просиділи мовчки, аж поки позашляховик не дістався до Манхеттена.

Дощ припинився, і несподівано через густі хмари прорізався яскравий промінь сонця. Золотаві відблиски сонячних зайчиків на стінах будинків раптом нагадали Мету про одну з їхніх сімейних традицій. Щороку в липні аудиторська компанія, де працював батько, влаштовувала річний з’їзд персоналу в Нью-Йорку, на який вони вирушали цілою родиною. Дату проведення цього заходу завжди підганяли під «Манхеттенхендж» — особливе явище, що спостерігається раз на пів року, коли західне сонце вирівнюється в одну лінію з вулицями Нью-Йорка, і з поперечних вулиць міста можна милуватися цим незвичайним видовищем. У такий день вогненно-червоний диск сонця, що повільно котиться до небокраю, химерно обрамляється хмарочосами. Мет пригадав останній Манхеттенхендж перед Нульовим роком. Вони сиділи у кав’ярні на Чотирнадцятій вулиці. Мама з татом трималися за руки, хмільні від вина і перебування у великому місті. Дені поглядав на дівчат, що дефілювали вулицею у сонцезахисних окулярах і коротких спідницях. Меґі втупилася у туристичний посібник, вичитуючи цікаві факти про це незвичайне явище.

Мет згадав ту саму кав’ярню минулого року: кожен на своєму місці. Татко біля Меґі, яка сиділа напроти мами. Біля мами — Томмі, який зайняв колишнє місце Дені. А скраю — сам Мет, який намагався втиснутися за замалий для його зросту столик. Усі вдавали веселощі, намагалися зберегти старий ритуал. Нова родина Пайнів зі старими вадами. Від згадок про обидві версії своєї сім’ї Мет відчув, як закололо в серці. Попри образи, гнів, прагнення створити справжню родину Пайнів, без недоліків і вад, зараз він готовий був віддати усе, аби повернути свою недосконалу сім’ю після Нульового року. Віддав би усе на світі за можливість сказати батькові, що йому шкода, попросити вибачення за все, сказане зопалу. Сказати мамі, як він її любить. Сказати Меґі, яким сонечком вона була для нього. Сказати Томмі, що він їх усіх урятував. Але від того життя, як би він не тужив, нічого не залишилося. Горе, крихкість життя навалилися на нього важким тягарем.

— Куди нам вас відвезти? — запитала Келлер. — До гуртожитку?

— Як ви гадаєте, вони вже поїхали?

— Хто? Журналісти?

— Так.

Келлер спохмурніла:

— Навряд чи. У вас є друзі, де ви могли б…

— Якщо можна, відвезіть мене на Іст-Севенс.

Водій запитально зиркнув на Келлер, та кивнула. Позашляховик спритно виляв поміж машинами, що стояли у заторі. Водій виставив на дах мигалку, і автівки попереду роз’їжджалися, утворюючи їм вузький проїзд.

Мет знову поглядав у вікно на веселі юрби народу, що поспішали на традиційний келих вина наприкінці трудового тижня, до приміських електричок, до своїх домівок.

Нарешті позашляховик звернув на потрібну вулицю.

— Отут? — запитала Келлер, поглянувши на стару вивіску невеликої перукарні й хімчистку поряд.

— Отам живе мій друг, — вказав Мет на облуплений чотириповерховий будинок.

Келлер кивнула.

— Мені щойно повідомили, що ваш мобільний знайшовся, — промовила вона, — я можу завезти вам його до завтрашнього вильоту, якщо він працює.

— Згода.

— Окрім того, разом із вами до Мексики полетить наш агент.

— Мені не потрібна нянька, — буркнув Мет.

— Це вам допоможе…

— Я б краще полетів сам.

Келлер спохмурніла:

— Добре. Але принаймні дозвольте, щоб службовець нашого консульства зустрів вас в аеропорту. Він відвезе вас до Тулума.

Оскільки Мет не заперечував, Келлер вийняла з кейса аркуш і передала йому:

— Ось інформація про ваш рейс.

Мет мовчав.

— У вашого друга є телефон, за яким ми могли б із вами зв’язатися?

— Так, але я його не пам’ятаю. Він забитий у мене в мобільному.

Мистецтво запам’ятовування номерів остаточно втратилося з появою Apple.

— Добре. Ось мій номер. — Вона вручила йому свою візитку.

Мет поглянув на візитку: САРА КЕЛЛЕР, ВІДДІЛ БОРОТЬБИ З ФІНАНСОВОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ. На якусь мить він замислився, з якого дива агента відділу боротьби з фінансовою злочинністю приставили до нього нянькою. Вирішив, що ФБР долучилося до цієї справи через Дені й фільм про нього або через смерть американських громадян за кордоном. Але йому все одно.

Він відчинив задні дверцята і ступив на тротуар. Небо знову покрилося хмарами, сонце сховалося.

— І ще, Мете, — сказала Келлер, перш ніж він зачинив дверцята, — я справді дуже співчуваю вам через вашу втрату.

Мет поглянув на федеральну агентку; він їй повірив.

Розділ 6

Мет укотре натиснув на дзвінок біля дверей облупленої багатоповерхівки. Знову ніхто не відповів. Він поглянув на вулицю праворуч і ліворуч. Вздовж неї вишикувався ряд пом’ятих машин і пошарпаних будинків, з яких над тротуаром нависали віконні кондиціонери. Зазирнув крізь темні шибки до перукарні. Нічого, окрім чотирьох крісел перед дзеркалами. Мет востаннє натиснув на дзвінок і, коли й цього разу йому не відповіли, спустився провулком, щоб обійти будинок із тильного боку. Там до будинку з давніх часів тулилася димохідна труба. Вона була така стара, що здавалося, от-от завалиться. Мет підскочив, ухопився за нижній щабель драбини на трубі, підтягнувся. Та жалібно скрипнула.

Мет виліз до рівня четвертого поверху. Стоячи вгорі на вузенькому металевому щаблі, зазирнув у вікно квартири. Ґанеш був там. На журнальному столику стояло стільки причандалля для трави, що можна було відкривати кофішоп. Вік­но було трішки прочинене, звук телевізора проривався на вулицю. Мет постукав у шибку.