Читати книгу - "За царя Опенька, коли земля була тоненька., Татіана"

          Жив  колись злий цар-чарівник на ім'я Морок. Він жив у своєму темному царстві, де не було ні сонця, ні веселих барв. Він ненавидів усе, що було красивим, яскравим і світлим, тому знищив у своєму царстві всі квіти і заборонив сонце. Тепер  все там було вкрите багнюкою в якій жили жаби і ядовиті змії. А росли там тільки будяки й чортополох.                                                         Але Морок не хотів, щоб краса жила і в інших королівствах. Найбільше його дратувало сусіднє королівство Сонцедолина, де було багато квітів і панувала вічна весна. Квіти тут були такі яскраві і, такі пахучі, що їх аромат можна було відчути за межами королівства, і це тільки, ще більше дратувало Морока.                                                                                                                                  Одного разу, не витримавши більше, Морок вирішив знищити всі квіти і в Сонцедолині теж. Він викликав своє темне військо будяків.                                                                                           -   Йдіть у Сонцедолину і знищуйте там всі квіти! Не повинно бути там жодної барви, ніякого аромату! Хай і там запанує темрява і затихне сміх! - Наказав цар Морок.                                                       Тож рано вранці, темне військо будяків, вирушило в дорогу. Зайшовши на територію королівства Сонцедолина, вони почали топтати там квіти і розпилювати отруту. Квіти Сонцедолини не очікували цього, хоча давно знали про злі наміри Морока.                                      -   Що ж нам робити? —  Прокинувшись, злякано промовила  червона Троянда,  похиливши свою голівку.                                                                                                                                                       -   Ми не можемо допустити, щоб злість Морока знищила  нашу красу. —  Говорили між собою Чорнобривці. -  Ми маємо знайти спосіб зупинити це темне військо будяків.                                     -   Так... - Погодилася рожева Лілія. -  Але хто ж піде їх зупиняти? -  Бідкалася вона. -  Цар Морок дуже підступний... його будяки дуже колючі... всі бояться цих колючок.                                              -   Та не такі вони вже й страшні... -  Відповіли  Чорнобривці. -  Ми підемо. -  Вирішили вони.         -   Але ж їх набагато більше ніж вас... -  Злякано  промовила біла Мальва.                                         -    І у вас немає таких колючок, як у них. -  Заплакавши, похитала голівкою синя Айстра.              -    Це все так. -  Сказали Чорнобривці. -  Але на нашій стороні правда, тож ми їх переможемо. Ще - ми дуже любимо своє королівство, тож у них шансів не має. Ми обов’язково прогонимо їх з нашої землі.                                                                                                                                                                  Чорнобривці попрощалися з іншими квітами і  стали збиратися в дорогу. Ось так, рішучі та сміливі Чорнобривці, вирушили на зустріч  з темним військом будяків. Йшли вони через квіткові поля, де росли  мальви, троянди, ромашки та інші квіти, що проводжали їх своїми ніжними пелюстками. Незважаючи на страх, у серцях всіх  квітів жила надія і впевненість, що добро завжди переможе зло.                                                                                                                                     Вийшовши за поля, Чорнобривці стали думати, як перемогти темне військо колючих будяків.                                                                                                                                                               -    Нам треба придумати план. —  Сказав один з них, коли військо Чорнобривців  зупинилося на галявині під яскравим сонцем. —  Ми не можемо просто так напасти на будяків. Вони ж такі колючі й підступні!                                                                                                                                           -   Вірно.—  Погодився інший. —  Їх занадто багато... але є дещо, чого вони бояться — це світло.   -    Але ж у нас немає такого світла, як у Сонця... —  Промовив хтось із них.                                       -   Так. Але у кожного з нас, є своє внутрішнє світло. —  Рішуче відповів найстарший з Чорнобривців. —  Якщо ми зберемося разом і покажемо свою любов до рідної землі, це світло стане настільки яскравим, що будяки не зможуть йому протистояти.                                                               Ідея була сміливою та ризиковою, але Чорнобривці вирішили спробувати. Вони зібралися в коло, взялися за руки і почали співати пісню про рідну Сонцедолину. Їхній спів лунав все гучніше й гучніше, і від їхньої любові до свого квіткового королівства, почало вирувати світло. Воно виходило з їхніх сердець, заповнюючи навколишній простір теплом і сяйвом. І раптом, темні хмари, що тягнулися за будяками, почали розвіюватися.                                         Коли будяки наблизилися до квітучого поля Сонцедолини, вони побачили, що перед ними стоїть військо світла. Чорнобривці світилися, як маленькі сонця, і від їхнього тепла колючки будяків почали сохнути і ламатися.                                                                                                              -   Що це за магія?! —  Злякано кричали будяки, відступаючи назад. -  Такого не може бути... Цар Морок казав, що ми найсильніші... а це ж просто якісь чорнобривці...                                                              Але світло було не зупинити. Воно огортало всю Сонцедолину, захищаючи її від темряви. Будяки, не витримавши цього сяйва, відступили і втекли назад до свого темного володаря Морока на свої болота.                                                                                                                                                Коли темне військо повернулося розбите, Морок розлютився ще більше, але зробити вже нічого не зміг. Його злі чари вже не діяли і його вже не боялися в жодному королівстві. Сонцедолина залишилася вільною від темряви, завдяки мудрості, силі та сміливості Чорнобривців.                                                                                                                                                    -    Ми перемогли! —  Радісно вигукнули Чорнобривці.                                                                                        Всі квіти, радо зустрічали оплесками Чорнобривців, що стали героями, не тільки для королівства Сонцедолина а і для сусідніх королівств теж.  Всі разом святкували перемогу, адже ніхто більше не боявся злого царя-чаклуна Морока. І одного дня Морок  просто лопнув від своєї злості та заздрості.                                                                                                                                                       І відтоді квіти Сонцедолини знали, що навіть найтемніші сили не можуть знищити світло і любов, які живуть у їхніх серцях. Чорнобривці стали символом  стійкості та мудрості. І кожен, хто жив у Сонцедолині, знав, що ніхто і ніщо, не зможе знищити красу і світло, якщо є справжні герої, готові їх захистити.