Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

Вадим.

- Щось дізнався? - запитую в Андрія, котрий заходить до кімнати і стомлено сідає на сусіднє ліжко.

- Нічого, - зітхає, стягує з себе пітну футболку. - Я ж тобі казав, вони один за одного горою стоять. Я вже з усіма потоваришував, а всі мовчать. Я вже натякав, що хотів би підробіток якийсь, ніякої реакції.

Сьогодні ввечері Андрій залишився біля сільського магазину, де зібрались чоловіки після важких робочих днів. Він гарно входить у довіру і вміє знайти спільну мову з будь-ким. Тому саме на ньому збір інформації. Та навіть комунікабельність Андрія не дає результатів. Ми вже тут другий тиждень, а я так і не дізнався, хто крадій.

Закриваю ноутбук, за допомогою якого тільки що проводив конференцію з офісними працівниками, і тру обличчя долонями. Доводиться працювати на два фронти. Вдень працюю в полі, ввечері займаюсь паперами і вирішенням різних питань.

- Я все ж таки думаю, що це Сергій. Він тут усім завідує, - висловлюю вже не вперше свою думку.

- Чим доведеш? - дивиться на мене з надією помічник. Він дуже хоче звідси поїхати і чим швидше, тим краще.

- Не знаю, - мотаю головою. - Але без нього точно не обійшлось. На всіх документах його підпис.

- Він не схожий на людину з гарним достатком. Живуть скромно.

- Може він зберігає гроші, щоб не викликати підозри.

- Все одно ти нічого не доведеш, не зловивши за руку, - Андрій підводиться, бере з шафи чисту футболку і шорти. - Піду прийму душ. Добре, що хоч житло нормальне знайшли і господиня красуня.

Він підморгує і виходить з кімнати.

Кривлюсь від його слів. Лариса красива жінка, не сперечаюсь, але занадто приставуча. Як тільки ми в'їхали, вона вирішила, що між мною і нею може щось бути. Ходить напівроздягнена по будинку, крутиться постійно поряд і намагається мене нагодувати навіть коли я не хочу. Готує вона, якщо чесно, не дуже, і хоч я зголоднів за жіночим теплом, але не готовий кидатись на першу ліпшу.

Мені більше подобається Настя, тільки от її батько підозрюється у крадіжці і буде не правильно з нею зближуватись.

Встаю з ліжка і виходжу у двір так, щоб не почула Лариса. Лише у кімнаті я маю спокій від неї, в інших місцях вона постійно мене переслідує.

Обходжу будинок і спираюсь на паркан, дивлюсь на сусідські вікна. Там кімната Насті, я знаю точно. Коли приходив колишній Лариси декілька днів тому, дівчина уважно спостерігала за нашою розмовою. Тоді я хотів його відлупцювати, так він мене розізлив, але стримався. Не хотілось лякати дівчину.

Стою деякий час, чогось чекаю. У вікні темно, можливо вона вже спить. Уявляю її роздягнену у теплому ліжку і ці думки збуджують. Здається я не проти зараз опинитись поруч з нею.

Відхиляюсь від паркану. Я думаю не про те. Потрібно якнайшвидше знайти крадія і повертатись до столиці. Там мене чекає купа роботи.

Вже збираюсь повертатись у будинок, як у вікні в будинку навпроти загоряється світло. Автоматично очі прикипають до дівчини, котра ходить кімнатою лише у футболці. Тканина прикриває лише її сідниці і я можу помилуватись її ногами. Дівчина красива, струнка і ще молоденька. Лише закінчила університет. Скільки їй? Двадцять один? Двадцять два?

Чому я про це думаю? Мене це не повинно хвилювати. Але що б там не говорив здоровий глузд, очі знають своє. Не відводжу погляду, поки вона готується до сну і серце непримітно прискорює ритм. Чекаю, коли вона зніме футболку, але вона цього не робить. Натомість підходить до вікна, наче тільки що згадала, що не заслонила штори. На мить завмирає і мені здається, наче вона дивиться прямо на мене. Почуваюсь збоченцем, котрий з темряви підглядає за дівчатами.

Потім Настя совгає штори і я більше її не бачу.

Зривається вітер і десь далеко гримить. Буде дощ. Тру обличчя долонями і розвертаюсь до будинку. І що я роблю? Ще не вистачало захопитись сільською дівчиною. Навіть якщо я закручу з нею роман, це буде не на довго. Через тиждень-два ми їдемо звідси не зважаючи на те, доб'юсь я результату з пошуками чи ні. І наші з Настею шляхи розійдуться назавжди.

Та наступного ранку доля знову зводить нас разом.

Виходжу на дорогу, відмикаю машину і якраз у цей час з'являється Настя. Вона обережно зачиняє хвіртку, щоб не випустити свого маленького песика на дорогу. Він не агресивний, але любить побігати на сусідських подвір'ях.

- Доброго ранку, - вітаюсь, відчуваючи дивну радість, побачивши її. - Чому тобі не спиться так рано?

- Їду у місто у справах, - відповідає по-діловому.

Одягнена у блакитну сукню без рукавів, світле волосся заплетене у колосок. Красива, наче з картинки. Вона нагадує ту стиглу пшеницю, що колишеться від вітру у полі. Справжня і природня. І я ніяк не можу відвести від неї погляду.

- Сідай, підвезу, - поспішаю обійти машину, щоб ближче до неї бути. - Я теж туди їду.

Вона дивиться недовірливо, а потім зиркає на будинок Лариси. Невже хвилюється, що сусідка скаже? Знаю, що чутки про так звані наші стосунки рознеслись по селу. Мені байдуже, що говорять люди, тому не сперечаюсь.

- Я краще автобусом, - різко відповідає. - Так безпечніше.

- Безпечніше зі мною, у комфортній машині, - не зважаючи на її заперечення, відкриваю пасажирські дверцята і перегороджую дівчині шлях. - Сідай. Чи ти мене боїшся? Я не кусаюсь.

Вона вагається, а потім мовчки проходить повз мене і сідає в салон. Вловлюю її солодкий аромат і не втримуюсь, щоб не вдихнути глибше. Як вона чудово пахне. Хочеться забрати свої останні слова, бо скуштувати її я не проти.

Їдемо у напруженій тиші. Я вмикаю музику, щоб хоч якось розслабити дівчину. Вона не рухається і постійно дивиться у вікно, наче боїться глянути на мене. Сільською дорогою трясе і я змушений їхати повільно, поки не доберемось до асфальту. Хоч з такою компанією я можу навіть на трасі не набирати швидкість.

- Що збираєшся робити у місті? - починаю розмову, бо дуже хочеться, щоб вона звернула на мене увагу.