Читати книгу - "Грішна"

— Приблизно тоді ж, коли перестала вірити в Санта Клауса. До конфірмації так і не дійшла, і це й досі бісить мого батька. Господи, яка нудна шафа. «Подивимось, чорну рясу мені сьогодні вбрати чи коричневу?» От як дівчина при своєму розумі може захотіти стати черницею?

— Не всі черниці носять ряси. Ще з часів другого Ватиканського собору.

— Так, але вся ця непорочність нікуди не поділася. Уявіть — не мати сексу до кінця своїх днів.

— Не знаю, — відповіла Мора. — Може, це навіть полегшення — більше не думати про чоловіків.

— Не впевнена, що це можливо.

Ріццолі зачинила двері й узялася повільно оглядати кімнату, шукаючи… що? Морі було цікаво. Може, ключ до особистості Камілли? Розгадку того, чому її життя обірвалося так рано й так жорстоко? Але Мора не бачила жодної підказки. У цій кімнаті й сліду не лишилося від її мешканки, і це, можливо, була найкрасномовніша підказка. Молода дівчина постійно миє, постійно тре, витирає бруд. Гріх.

Ріццолі підійшла до ліжка, стала накарачки, зазирнула під нього.

— Боже, там так чисто, що хоч із підлоги їж.

Порив вітру струсонув вікно, задзвенів сльотою й кригою. Мора відвернулася й дивилася, як Фрост із криміналістами йдуть до каплиці. Один із хлопців раптом послизнувся на бруківці, замахав руками, щоб не впасти. Мора подумала: «Усі ми відчайдушно намагаємося встояти на ногах. Опираємося спокусі, так само як і земному тяжінню. А коли зрештою падаємо, то це завжди стає несподіванкою».

Криміналісти ввійшли до каплиці. Вона уявила, як вони збираються мовчазним колом, дивляться на кров сестри Урсули, видихаючи хмаринки пари.

За спиною щось голосно гупнуло.

Мора розвернулась і з тривогою побачила Ріццолі, яка сиділа на підлозі, поряд із перевернутим стільцем, низько опустивши голову.

— Джейн. — Мора схилилася над нею. — Джейн?

Ріццолі відмахнулася.

— Усе гаразд. Усе гаразд…

— Що сталося?

— Просто… здається, надто різко встала. Голова трохи крутиться…

Ріццолі спробувала випростатися, але знову опустила голову.

— Вам треба лягти.

— Не треба мені лягати. Дайте хвилинку віддихатися.

Мора пригадала, що Ріццолі ще в каплиці мала не дуже добрий вигляд: надто бліде обличчя, надто темні губи. Вона припустила, що детектив просто замерзла. Але тепер вони були в теплій кімнаті, а Ріццолі виглядала такою само виснаженою.

— Ви сьогодні снідали? — запитала Мора.

— Ну…

— Не пригадуєте?

— Так, наче поїла. Щось.

— І що це значить?

— Шматок тосту, гаразд? — Вона відкинула руку Мори, нетерплячим жестом відмовляючись від будь-якої допомоги. Та сама люта гордість, через яку з нею бувало так важко працювати. — Здається, в мене грип.

— Ви впевнені, що це все?

Ріццолі прибрала волосся з лиця й поволі випросталася.

— Так. І не варто було пити стільки кави вранці.

— Скільки?

— Три… чи чотири чашки.

— Хіба це не занадто?

— Я потребувала кофеїну. Але тепер він проїдає дірку в мене в шлунку. Мене нудить.

— Я проведу вас до ванної.

— Ні, — знову відмахнулася Ріццолі. — Я здатна дійти сама, гаразд?

Вона повільно підвелася, трохи постояла, наче невпевнена в своїх ногах. Тоді розправила плечі й вийшла з кімнати ходою, що вже нагадувала її звичний гонор.

Звук дзвона біля воріт знову привернув Морину увагу. Вона дивилася, як літня черниця знову вийшла з будинку й почовгала по бруківці відчиняти ворота. Новий відвідувач не мусив нічого пояснювати — черниця відчинила одразу. До двору ввійшов чоловік у довгому чорному пальто, поклав долоню на плече черниці втішним жестом, що свідчив про близькість. Вони разом пішли до будівлі, чоловік не поспішав, підлаштовуючись до її покручених артритом ніг, схилившись до неї так, наче не хотів пропустити жодного її слова.

Серед двору він раптом зупинився й підвів голову, наче відчув, що Мора спостерігає за ним.

На мить їхні погляди зустрілися крізь вікно. Вона побачила худе виразне обличчя, чорне волосся, скуйовджене вітром. І білий проблиск під піднятим коміром чорного пальта.

Священик.

Коли місіс Отіс сказала, що отець Брофі вже їде, Мора уявила собі літнього, сивого чоловіка. Але зараз на неї дивився молодий — не старший сорока років.

Вони з черницею пішли далі, і Мора більше їх не бачила. Двір знову спорожнів, але на витоптаному снігу лишився запис про всіх тих, хто перетинав його нині зранку. Скоро приїдуть санітари з моргу зі своїми ношами й залишать ще сліди.

Мора глибоко зітхнула, страхаючись повернення до холодної каплиці й того похмурого завдання, що їй ще належало виконати. Тоді вийшла з кімнати і спустилася вниз, чекати на свою команду.

3

Джейн Ріццолі стояла біля вмивальника у ванній, дивилася на себе у дзеркало, і те, що вона бачила, їй не подобалося. Вона не могла не порівнювати себе з елегантною докторкою Айлс, яка завжди здавалася по-королівському незворушною, наче все було під контролем: жодна чорна волосинка не вибивається з зачіски, блискучий червоний розчерк помади на бездоганній шкірі. Те, що Ріццолі бачила в дзеркалі, не було ані незворушним, ані бездоганним. Скуйовджене волосся, наче в духа банші, чорні кучері закривають бліде змучене обличчя. «Я сама не своя, — подумала вона. — Я не впізнаю цю жінку. Коли я встигла перетворитися на незнайомку?»

Тілом раптом прокотилася чергова хвиля нудоти, вона заплющила очі, намагаючись її побороти, опираючись так, наче від цього залежало її життя. Та сама сила волі не могла стримати невідворотне. Затиснувши рота рукою, Джейн стрімко метнулася до найближчої туалетної кабінки — і встигла саме вчасно. Випорожнивши шлунок, вона трохи затрималася над унітазом, не наважуючись вийти з безпечної кабінки. Думаючи: «Це мусить бути грип. Будь ласка, нехай це буде грип».

Коли нудота вщухла, вона почувалася такою виснаженою, що сіла на унітаз і притулилася до бічної стіни. Вона думала про те, скільки роботи попереду, скільки опитувань треба провести, як бентежно буде намагатися витягти хоч щось корисне з цих шокованих і мовчазних жінок. А гірше за все — триматися осторонь, до виснаження триматися осторонь, поки криміналісти шукають свої мікроскопічні скарби. Зазвичай Джейн була однією з тих, хто першими кидається шукати докази — більше доказів, з тих, хто б’ється за контроль над кожним місцем злочину. І ось вона сидить у туалеті, не наважуючись ступити у вир подій, в якому завжди прагнула бути. Воліє сховатися тут, у блаженній тиші, де ніхто не побачить сум’яття на її обличчі. Цікаво, що помітила докторка Айлс — можливо, й нічого. Мертві наче завжди цікавили її більше за живих, і на місці вбивства тіло привертало всю її увагу.

Нарешті Ріццолі випросталася й