Читати книгу - "Характерник і відьма, Галина Курдюмова"

Почувши, що я не сплю, Аву також прокинувся. Але не впав, як учора, перевернувся на спину і пестив поглядом блакитних очей. Які ж у нього гарні очі! Мов у ангела… Мимоволі почала посміхатися.

- Доброго ранку, Аву!

Молодик кивнув.

- Дякую, дякую за усе!

Знов кивок.

- Думала учора, що помру…

Заперечливо похитав головою. Заспокійливо поклав долоню на мою руку.

- Одягнися, Аву!

Знітився, мов досі не помічав, що голий. Встав з лежанки, швидко натягнув учорашній простий одяг. Приніс якусь кашу в тарілці. Спробував годувати з ложечки, та я забрала у нього ту ложку, трохи покопирсалася і повернула тарілку, апетиту не було. Та й температура не спала повністю, я це відчувала. Краще, ніж учора, але слабкість страшезна. Я випила трав’яного чаю, вже не гіркого, а приємного, із запахом м’яти та ще чогось і знов задрімала.

Коли прокинулась, вже топилася піч і блаженне тепло наповнювало маленьке приміщення. Аву обробляв на дерев’яному столі тушку… зайця.

Кажуть, можна вічно дивитися, як горить вогонь, тече вода і як чоловік готує їжу на кухні. І справді, очей не відвести. От нащо він такий гарний, га? І рухається вже не так рвано, як учора. Навпроти, рухи набрали якоїсь хижої грації, словами не описати. Дикий звір, впевнений у собі, якому не притаманні коливання, який знає, що має робити і робить це без зайвих думок.

Аву поставив тушкувати м’ясо і підійшов до лежанки.

- М-м? – кивнув на тарілку з кашею.

Я похитала головою.

- Поки не хочу, дочекаюсь зайчатини.

Шкода, звісно, довгоногого, та без м’яса я швидко заслабну, а мені потрібні сили, щоб викарабкатись.

Аву помацав мого лоба, похитав несхвально головою і знов примусив пити гіркі ліки. Потім сів поруч і затиснув долонями мою руку. Усе сприяло приємній бесіді, та як спілкуватись з німим? Втім, говорили його рухи, говорили його очі, говорили його губи, розпливаючись у посмішці.

Та він мене примудрився зачарувати, не сказавши жодного слова!

Мене, грозу київських нічних клубів, випещену квіточку мати й тата, норовливу та волелюбну, непокірну та насмішкувату! Що я можу сказати? Хоч трішечки дала б собі волі – і закохалася  у цього дивного молодика. Коли б його приодягнути, то не соромно було показатися хоч на прийомі у мера. Навпаки, подруги б від заздрощів обличчя собі прошкрябали. Мені не наважились би. Але у мене не може бути спільного майбутнього із німим самітником з невідомим минулим.

День минув, мов у казці. Аву дбав про мене, як про рідну дитину. До м’якого стушкував м’ясо, відпоював ліками. І все ж температура трималася, хоч і не висока, десь до тридцяти восьми, та самими травами навряд чи вдасться приборкати запалення. Тож нічого доброго на мене не очікує.

Так і минув день. Коли у вікно постукав вечір, Аву занервував, поцілував мене у лоба, і, залишивши у сум’ятті, швидко вискочив з хатини.

- Куди ти на ніч глядячи?! – крикнула навздогін, та запізно.

Заснула не одразу, все перед очима з’являлися блакитні, мов травневе небо, очі мого рятівника. Марилося, що ми разом влітку гуляємо по вкритій ромашками галявині, а мені і гадати не треба, любить чи не любить, бо про все говорить один погляд…

Рипнули двері і на лежанку застрибнув великий вовк, звично вмостився поруч, ніби так і треба. Чому він не з господарем? Боязко торкнулася холодної з морозу шерсті. Вухо! Вухо сіроманця виглядало цілим, але я ж пам’ятала, що його порвав у бійці суперник! Та й ран на боку не відчувалося. Затяглися, зникли, як і у Аву! Холод пробіг по хребту згори і до самого куприка. Це не може бути інший звір. Це, напевно, перевертень!

Тепер я вже не сумнівалася. Вдень – людина, вночі – володар лісових просторів. Тому і переховується вдалині від цивілізації, щоб нікому не зашкодити. Щоправда, мені він не зашкодив, а навпаки – врятував. І зараз, ось, лежить коло мене, мов вірний пес, засинає без остраху. Отже, і у вовчій подобі себе усвідомлює та все розуміє, як людина.

І все ж важко повірити. Та яке там важко? Неможливо!