Читати книгу - "Іван Мазепа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На службі Самойловича
У тридцять чотири роки життя для Мазепи знову починалося спочатку. Тепер уже на лівому березі. Для утримання сім’ї йому було надано хутір Малий Самбор у Прилуцькому полку. Життя на Лівобережжі на початку нової кар’єри не було легким. Фінансове становище родини Івана було настільки поганим, що навіть для обробляння землі довелось об’єднуватись із багатшим сусідою. Залишивши дружину на господарстві, сам Мазепа поїхав до гетьманського двору для виконання доручень. А їх було багато… Щоб зрозуміти суть подій та становища, в якому опинився наш герой, варто хоч би коротко поглянути на його середовище. Гетьман «обох берегів» (номінально) Іван Самойлович отримав булаву як кандидат, який був вигідний старшині. Будучи сином священика, він до кінця свого гетьманування вів майже безперестанну боротьбу проти родової козацької верхівки, що розглядала його як своєрідного, кажучи сучасною мовою, «технічного кандидата», який задовольняв усі сторони: і старшину, і московську владу. Старшина, яка оточувала гетьмана і з якої фактично при зміщенні попередника він і обирався, являла собою родинне переплетення кількох десятків прізвищ, достатньо багатих і впливових на Лівобережжі. Тут вона дивним, хоч і природнім чином наслідувала своїх попередників — польську шляхту, яку вони або їхні батьки вигнали із цих земель під час повстання Хмельницького. Фактично після утворення Гетьманщини на місце колишніх польських поміщиків-шляхтичів прийшла нова еліта, яка тільки формувалась — козацькі полковники та інші військово-адміністративні чини. Усвідомивши своє значення для держави, що потребувала структурної соціальної вертикалі, і отримавши виховання в польському (а відтак в європейському) дусі, вони пішли торованим шляхом — шляхом боротьби за свій авторитет і владу. Можна навіть сказати, що ця старшина та її амбіції зіграли чи не ключову роль в постанні Руїни в Україні. Маючи достатню економічну та політичну владу, члени старшини прямо втручались в державні справи й завдяки практиці доносів створювали хаос у функціонуванні держави.
Заради справедливості варто сказати, що свій гонор старшина мала, і саме уявлення про своє значення та окремішність на своїй території змушувало старшину на чолі з гетьманами поставати проти того чи іншого сюзерена, коли їхні права обмежувались. Цей пункт є принципово важливим для розуміння подальшого розвитку подій, зокрема і майбутнього вчинку Мазепи.
Кілька слів про оточення, в якому опинився наш герой. Потрапивши до двору гетьмана, Іван «познайомився» з лівобережною старшиною, яка являла собою своєрідну піраміду, на чолі якої стояв Леонтій Полуботок — переяславський полковник. Далі йшли Василь Дунін-Борковський — генеральний обозний, чернігівський полковник Яків Лизогуб, полтавський полковник Федір Жученко (який доводився тестем Василю Кочубею) та низка інших. З ними всіма, окрім Лизогуба, згодом зустрінеться наш герой, вже в ролі гетьмана, як з опонентами. Були на Лівобережжі й колишні дорошенківці, з якими теж склались різні стосунки. Наприклад, із генеральним суддею (ним він був у Дорошенка) Михайлом Вуяховичем у Мазепи були досить добрі відносини, і надалі він підтримував Мазепу. А от інший дорошенківець, Василь Кочубей, став найбільшим його ворогом аж до кінця своїх днів.
Урешті Іван Мазепа опинився в практично цілком неприязному оточенні, типово шляхетському за поведінкою та економічним статусом. Шляхетського роду та багатства Мазепі бракувало, тому покладатись йому довелось хіба що на себе і свій талан. І він його не зрадив.
Знаючи можливості Мазепи та маючи особливу прихильність до нього, Самойлович робить його наближеною особою і доручає різні дипломатичні завдання. (Обоє вони вчились у Києво-Могилянській академії, були прихильниками ідеї об’єднаної України та походили з незнатних родів.) Уже 1676 року, за півроку після його «появи» на Лівобережжі, головним пунктом призначення його поїздок стає Москва. Ці поїздки виявились дуже корисними для самого Мазепи та його кар’єри. Він привіз до Москви відомості про калмицько-татарські відносини. За його відомостями, татари мали у калмицькому оточенні свою людину — Юсупа Мурзу, який відраджував їх воювати з татарами. Оскільки московський уряд вже багато років використовував калмиків як противагу татарам для безпеки свого кордону, ця інформація була надважливою для московитів. Очевидно, що таку інформацію могла добути лише людина, яка мала зв’язки в татарському середовищі і знала татарську мову, а Іван не раз бував з візитами у хана. Тому значення Мазепи, а відтак і його кар’єра, стрімко пішли вгору.
Уже наступного року в чині «знатного військового товариша» Мазепа знову вирушає до Москви — тепер вже для пояснення причин розправи Самойловича над кількома членами своєї опозиції (зокрема над ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем, одним з авторів доносу до Москви на Самойловича. Прикметно, що за непевності гетьман відряджає саме Мазепу, котрий встиг завоювати славу доброго дипломата, який буквально «зачаровує» співрозмовників своїми манерами.
Того ж року Мазепа бере участь в так званих Чигиринських походах, в ході яких його попередній сюзерен Дорошенко склав клейноди й відбув на заслання до Вятки, а згодом знову перебрався до Підмосков’я, де одружився з Агафією Єропкіною, представницею тамтешнього боярства. За іронією долі його правнучка, Наталія Гончарова, стане дружиною Олександра Пушкіна, який свого часу напише поему про Мазепу…
Під час походів Мазепа познайомився з Василем Голіциним — персоною, котра зіграла чи не найважливішу роль в його житті. Голіцин, людина вельми освічена, прозахідних настроїв, одразу помітив інтелект та знання Мазепи, який вільно володів кількома європейськими мовами. Пройде зовсім небагато часу, і це знайомство круто розверне життя обох…
Далі майже щороку, а подеколи й кілька разів на рік, герой нашої оповіді їздив із різними дипломатичними дорученнями до Москви, здебільшого зі звістками про очікувані набіги татар та пропозиціями щодо оборони від них.
Як і за часів Дорошенка, Мазепа не одразу отримав високий чин, хоч і вправно виконував обов’язки деяких генеральних старшин, які не користувалися довірою Самойловича. Свій офіційний чин осавула він одержав аж 1682 року, коли Леонтій Полуботок був підвищений до генерального осавула. Але ці чини фактично й не були потрібними йому. Він користувався цілковитою довірою гетьмана і був у курсі всієї політики уряду. Ба більше, мав певний вплив на цю політику, особливо в 1680-х роках, коли на обрії з’явились так звані Кримські походи.
Мазепа мав неабиякий хист до дипломатії та відчуття моменту. Жодна з поїздок до Москви не була даремною. У 1679 році Самойлович відряджає його до Малоросійського приказу, щоб він «просив військ для захисту Києва». Перемовини велись безпосередньо з керівником приказу Ларіоном Івановим, і на них Мазепа виявив глибоке знання ситуації в регіоні й навіть внутрішньополітичних розстановок в самій Москві. Згідно збереженого тексту перемовин, посланець Самойловича дозволив собі кілька різких випадів в бік московських бояр, які керували військовими діями під час Чигиринських походів, натякнувши на те, що кожен з них, прагнучи керувати діями одноосібно, лише вносить даремний «галас» та хаос у військо. Окрім участі в цій розмові, за два місяці перебування у столиці Московської держави Мазепа познайомився ще й з думним дяком Василем Григоровичем Семеновим, який був головою Розрядного приказу. Тобто фактично завдяки своїм частим візитам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Мазепа», після закриття браузера.