Читати книгу - "Пiд тихими вербами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ой, страшно!.. Боже!..
— I в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм, — того й завiрюха.
— Бач, чого воно буває! А я й не знала!..
— А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок — нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заня-ти… А дома живе домовик…
— Що людей увi снi давить?
— Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп — п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…
— _ I,_ господи! — аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi — скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?
— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.
— Де ж вони знову набираються?
— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — i з кожної краплi зараз народжується гаспид.
— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!
— А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi — корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать — бояться… I обходить усе село, i де стане — там скотина i гине, i гине…
— Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
— Дак то ж на русалчин Великдень.
— А мавки?
— Та й мавки ж… I русалки, й мавки — все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…
— I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!
— Чому — не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.
— Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. — I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. — Не. хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.
— Ой! — скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.
— Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..
I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…
— Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. — От же тобi! В неволi!..
— У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. — казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» — шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:
— А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, — дiдусь не велять! А що?
— Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!
— От! А ти менi знову руки крутитимеш?
— Iди, iди, — я не дам, — казав дiд.
— Ну йди ж! — закликав i Зiнько.
— А не займеш?
— Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, — сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. — Ну та й гарно як тут пiсля спеки!
— Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.
— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
— Ат, се менi волосся!..
Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.