Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Річ не в тому, що я повірив його словам. В уявленні закоханих молодиків їхня кохана завжди поводиться мов янгол у всіх ситуаціях життя. Проте, за всіма моїми спостереженнями, Анна справді ставилася до своєї падчерки лагідно й справедливо. Я сам був неабияк здивований гіркотою, яку відчув у тоні Летиції в той день.

Ми мусили урвати свою розмову на цьому, бо Ґрізельда й Денніс вдерлися до мого кабінету й сказали, що я не повинен налаштовувати Лоренса поводитися, як старий зануда.

– О Господи! – вигукнула Ґрізельда, падаючи в крісло. – Як мені хочеться, щоб тут сталася якась несподіванка. Убивство або принаймні пограбування.

– Я не думаю, що тут є що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись підлаштуватися під її настрій. – Хіба що ми вкрадемо вставні щелепи міс Гартнел.

– Вони клацають жахливо, – сказала Ґрізельда. – Але ви помиляєтеся, що тут нема чого пограбувати. У Старій Садибі є чудове старе срібло. Чудові сільнички, і чаша Карла Другого, і багато чого подібного. Вартістю в кілька тисяч фунтів, я думаю.

– Старий, либонь, підстрелить вас зі свого армійського револьвера, – сказав Денніс. – І зробить це з превеликою втіхою.

– А в мене є пістолет «маузер», – сказав Лоренс.

– Справді? Як цікаво! А навіщо він вам?

– Сувенір із війни, – коротко відповів Лоренс.

– Старий Протеро показував сьогодні своє срібло Стоуну, – повідомив Денніс. – Старий Стоун прикидався, ніби це йому надзвичайно цікаво.

– Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Ґрізельда.

– О, вони вже помирилися, – сказав Денніс. – А проте я не можу собі уявити, що люди сподіваються викопати з того кургану.

– Старий Стоун вельми мене дивує, – сказав Лоренс. – Він буває якийсь дуже неуважний. Іноді виникає враження, що він нічого не тямить у своїй професії.

– Це кохання, – сказав Денніс. – Чарівна Крем, тобі пряма дорога в гарем. Твої зуби білі й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моєю нареченою. І в «Синьому кабані», в одній зі спалень…

– Годі, Деннісе, – сказав я.

– Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Мені пора йти. Дуже вам дякую, місіс Клемент, за чудовий вечір.

Ґрізельда й Денніс пішли його проводжати. Денніс повернувся до кабінету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мій небіж був сердитий і роздратований. Він блукав по кімнаті, спохмурнілий, і кóпав меблі.

Наші меблі такі обшарпані, що навряд чи їх можна більше пошкодити, проте я наважився висловити несміливий протест.

– Даруйте, – вибачився Денніс.

Він помовчав хвилину, а тоді раптом вибухнув:

– Якою безглуздою є ця плітка!

Я був трохи здивований.

– Ти про що? – запитав я.

– Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнівався він.

Мій подив усе зростав.

– Це так гидко, так неприємно, – знову озвався Денніс. – Блукати повсюди й розповідати плітки. Навіть не розповідати, а лише натякати. Ні, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповів! Це надто гидко.

Я подивився на нього з цікавістю, але наполягати далі не став. Хоч мені справді було дуже цікаво. Денніс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

У цю хвилину увійшла Ґрізельда.

– Щойно зателефонувала міс Везербі, – сказала вона. – Місіс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досі не повернулася. Ніхто не знає, куди вона пішла.

– А чому хтось має про це знати?

– Бо вона пішла не до доктора Гейдока. Міс Везербі це знає, бо телефонувала міс Гартнел, яка живе по сусідству з ним, і вона не могла б її не побачити.

– Для мене справжня таємниця, – сказав я, – як люди примудряються їсти в цьому селі. Певно, вони їдять, стоячи біля вікон і тримаючи тарілку в руках, аби нічого не проґавити.

– І це ще далеко не все, – сказала Ґрізельда голосом, що тремтів від утіхи. – Вони вже розвідали ситуацію в «Синьому кабані». Доктор Стоун і міс Крем живуть у сусідніх кімнатах, але, – і вона врочисто помахала вказівним пальцем, – спільних дверей між ними нема!

– Уявляю розчарування, яке їх спіткало, – сказав я.

Ґрізельда весело засміялася.

Четвер почався погано. Дві дами з моєї парафії надумали посваритися через церковне декорування. Мене покликали, щоб я розмирив двох жінок середнього віку, які буквально тремтіли від люті. Це було б досить цікаве явище, якби воно не завдавало обом стільки болю.

Потім мені довелося висварити двох хлопчиків із хору за те, що ті не переставали смоктати цукерки під час служби Божої, і мене опанувало прикре відчуття, що я не віддавав своїй справі стільки серця, скільки мав би віддавати.

Потім наш органіст, який є надзвичайно вразливим, на щось образився, і я мусив його заспокоювати.

Крім того, четверо моїх бідніших парафіян відкрито повстали проти міс Гартнел, яка кипіла гнівом, коли прийшла повідомити мені про це.

Уже йдучи додому, я зустрів полковника Протеро. Він був у пречудовому гуморі, бо щойно засудив трьох браконьєрів у своїй ролі мирового судді.

– Рішучість! – вигукнув він своїм гучним голосом. Він трохи глухий, тому в розмові підвищує голос, як це властиво більшості глухих людей. – Ось що нам треба сьогодні – рішучість! Зараз я вам наведу приклад. Той мерзотник Арчер учора вийшов із в’язниці й заприсягся помститися мені, як я довідався. Нахабний сучий син. «Люди, яким погрожують, довго живуть», – так говорить давнє прислів’я. Я покажу йому, що означає помста, коли наступного разу він набереться нахабства полювати на моїх фазанів. Слабкість! Ми всі сьогодні виявляємо слабкість! Ми неспроможні покарати негідника так, як він того заслуговує. Вас завжди закликають пам’ятати про те, що він має дружину й дітей. Клята нісенітниця. Дурниці. Чому чоловік має уникнути відповідальності за свої вчинки, якщо він скиглить, згадуючи про свою жінку й дітей? Для мене все одно, хто ти такий, – доктор, адвокат, священик, браконьєр, безнадійний пияк, – але якщо тебе спіймали на порушенні закону, то нехай закон тебе покарає. Ви зі мною згодні, я в цьому переконаний.

– Ви забуваєте про те, що моє покликання спонукає мене шанувати одну якість над усіма – якість милосердя, – відповів йому я.

– Щодо мене, то я чоловік справедливий. Ніхто цього заперечувати не стане.

Я промовчав, і він різко мене запитав:

– Чому ви не відповідаєте? Про що ви думаєте, чоловіче?

Я завагався, але потім вирішив заговорити.

– Я думаю про те, – сказав я, – що коли настане мій смертний час, мені буде шкода, якщо я не зможу нічим похвалитися, крім того, що був справедливим. Адже це може означати, що й до мене поставляться лише справедливо.

– Ет! Чого нам бракує, то це бойового духу в християнстві. Я завжди виконував свій обов’язок, так мені здається. Та годі про це. Я прийду до вас сьогодні ввечері, як і пообіцяв. Але ми зустрінемося не о шостій, як домовлялися, а на чверть години пізніше. О шостій п’ятнадцять, якщо ви нічого не маєте проти. Я маю зустрітися з одним чоловіком у селі.

– О шостій п’ятнадцять мене цілком влаштовує.

Він змахнув своїм ціпком і пішов геть. Обернувшись, я мало не зіткнувся