Читати книгу - "Любов & Рукавичка, Стейсі Мур"

Мері

Якщо хтось скаже, що чекати результати вступу — це просто, то ця людина точно не знає, як це — жити з відчуттям, що в кожну секунду може змінитися твоє життя. Я перевіряла пошту 42 рази на день. І це не перебільшення! Кожен звук сповіщення змушував мене підстрибувати, як на гірському атракціоні. Потрібно було навіть взяти паузу, щоб зрозуміти, чи не накриває мене нервовий зрив. Батьки поглядали на мене так, ніби я була на межі, а кішка дивилась такими очима, як ніби я була головною загрозою її світу.

І от одного разу, коли я вже подумала, що так і залишусь без місця в університеті і з навичками професійного дегустатора печива, я побачила це.

"Вас зараховано до університету!"

Я аж скинула чашку з чаю, крикнула так, що весь будинок задрижало. Брат так сильно злякався, що в нього піца вилетіла з рук прямо на підлогу.

— "Ти з глузду з'їхала?"

— "НІ! Я СТУДЕНТКА!" — кричала я, аж захлинаючись від радості.

Наступного ранку я почала пакувати валізи, навіть не звертаючи увагу на все те, що мені потрібно було залишити вдома. Мій дім був у тому ж місті, але гуртожиток — це вже зовсім інша історія. Батьки намагалися виглядати сумними, а я бачила, як вони з обміненими поглядами майже підписали контракт на свободу. Мене чекала нова реальність, і я була готова до неї.

Стів

Я майже забув, що треба чекати результати. Після іспитів я вирубився на три дні, а потім просто повернувся до звичного життя: баскетбол, чілл, ігри, їжа. Не було часу переживати — життя просто текло, як і завжди.

Але потім… Телефон почав вибухати повідомленнями, і я зрозумів, що щось відбувається.

— "Бро, перевір пошту!"

— "Ти поступив?!"

— "Я в університеті! Святкуємо?"

Я відкриваю пошту. І…

"Вас зараховано до університету!"

Я просто посміхнувся, як дебіл. Внутрішньо радів, хоча й виглядав, ніби виграв у лотерею. Це було, як виграти джекпот, тільки без грошей.

— "Що сталося?" — запитала мама, увірвавшись до кімнати.

— "Я поступив!"

— "Ну тоді збирай речі, ти їдеш в гуртожиток."

— "...що?"

Мері

Я приїхала з валізами, як на космічну експедицію. В руках тримала півсотні книг, хоча і знала, що найближчі місяці буду займатися, мабуть, більше знайомствами, ніж навчанням. Але все одно, книги були частиною мого образу — майбутнього серйозного студента.

Коли я увійшла в кімнату, двері відчинила дівчина з чашкою кави в руках, виглядаючи так, ніби вона вже прокинулась до першої кави.

— "Головне правило: якщо ти бачиш мене без кави — не розмовляй зі мною."

— "Чудово. Тепер точно подружимося."

— "Я Емма, з села. Тато фермер, я вступила на фінанси, щоб допомагати сімейному бізнесу."

Я кивнула, дивлячись на її незвичний стиль — джинси з підворотами і футболка з написом "Село — моє місце". А в руках у неї була ще й чашка з якимось дивним написом, який я не змогла розібрати. Емма — дівчина, яка одразу привертає увагу, навіть коли не намагається цього робити. Вона не така, як всі інші. Висока, струнка, з довгим, темним волоссям, яке завжди виглядає так, ніби тільки що вийшла з салону. У неї красиві брови, які завжди мають ідеальну форму, і великі карі очі, що світяться, коли вона сміється. Це те, що робить її ще більш привабливою — її посмішка. Вона виглядає так, ніби ніколи не переживає через дрібниці, і її впевненість просто не може залишити тебе байдужим. Одягається, звісно, стильно, але без зайвого пафосу. У її поведінці є щось легке і невимушене, що додає ще більше шарму.

— "О, цікаво. Ти хочеш допомогти сімейному бізнесу... і привезла кота?"

— "Так, це не кіт, а моя емоційна підтримка."

І тут, на підлозі з’явився кіт. Він дивилася на мене так, що я зрозуміла —  що я не його подруга. Він був чорний, з величезними очима, і дивився на мене так, наче точно знав, що робить. Емма, помітивши мій погляд, усміхнулась і сказала: « Він тут нелегал. Гуртожитки не дозволяють тримати тварин, але ми з ним вдаємо, що він просто частина інтер’єру. »

— "Супер, ми точно будемо дружити."

Кімната була нормальна, але пахло якось по-іншому — не було цього домашнього тепла, як вдома. Вона була абсолютно проста, але затишна. Два ліжка, два столи, старенька шафа, яка навіть із затертими ручками виглядала як сувенір з минулого. Але найбільше мене вразила кухня. Одна на весь поверх.

Стів

Я приїхав з двома сумками і буріто в руках. Точніше, буріто, яке я не встиг навіть розгорнути, але вже запланував його з'їсти після знайомства з сусідом. Мій новий сусід Макс — типовий хлопець, який не намагається привертати увагу, але все одно це робить. Високий, з доволі спортивною статурою — виглядає так, ніби він щойно вийшов з тренажерного залу. Його волосся завжди коротко підстрижене, і навіть якщо він намагається виглядати трохи неохайно, все одно це виглядає, як стиль. Очі — темно-сині, і в них є якась відсутня для інших людей впевненість. Він не хизується своєю силою, але видно, що він знає свою ціну. Як би там не було, він не надто багато говорить про себе. Одягається просто — джинси, футболки, ще та куртка, що завжди здається трохи більше ніж просто стиль. Його поведінка завжди спокійна, хоча іноді мені здається, що він хоче щось сказати, але просто не знаходить потрібних слів. Може й не найкращий співрозмовник, але все одно — хороший товариш. Макс одразу запитав: