Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

— А хто такий той Ярощук? — питаю ніби між іншим Інгу Петрівну, намагаючись не виказати надмірної зацікавленості в голосі.

Я повільно п'ю каву, прагнучи зберегти спокій. Аромат напою допомагає зосередитися, а пальці мимоволі відбивають ритм на порцеляновій чашці.

Підвівши очі, я зустрічаюся поглядом із завідувачкою кафедри, яка сидить за масивним дубовим столом. Інга Петрівна — елегантна жінка середніх років у строгому діловому костюмі — відкладає стос паперів і повільно підіймає на мене проникливий погляд поверх своїх стильних окулярів у тонкій оправі.

— Ярощук? — вона задумливо постукує олівцем по столу. — Якщо чесно, досить двозначний студент третього курсу. Часто пропускає заняття, але тримається на плаву завдяки зв'язкам батька.

— І як давно він таких? — намагаюсь звучати буденно, хоча серце починає битися швидше.

— З самого початку… Років три, мабуть. Прийшов одразу після школи. Батько — наш головний меценат, — вона робить паузу. — А чому ви питаєте?

— Його довелося сьогодні виставити з аудиторії, — хмурюся я. — Поводився зухвало і заважав проводити заняття.

Інга Петрівна зітхає і відкладає олівець.

— Розумію ваше обурення, але з деякими студентами краще діяти... м'якше, — вона делікатно підбирає слова. — Особливо коли йдеться про дітей впливових людей.

— То як мені з ним бути далі? Я розумію, що ситуація делікатна, але ж не можу просто ігнорувати його поведінку на заняттях. Маю якось реагувати, коли він відверто порушує дисципліну.

Та переходить на всі межі, погрожуючи мені…

— О, краще не чіпати, — Інга Петрівна знову береться за папери. — Коли його не турбують, він сам знаходить час на навчання і показує непогані результати.

— Справді? — питаю з легким здивуванням.

— Так, — вона киває. — Минулого семестру, коли ми перестали надсилати попередження про пропуски, він несподівано здав усі роботи на високі бали.

— А що взагалі відомо про його родину? — обережно цікавлюся я, намагаючись краще зрозуміти ситуацію.

Інга Петрівна на мить відривається від паперів, її погляд стає задумливим.

— Батько — Ярощук Федір, дуже впливовий бізнесмен. Володіє мережею будівельних компаній, спонсорує кілька благодійних фондів. Для університету — незамінна людина, — вона понижує голос. — А от з матір'ю історія непроста...

— Тобто? — я подаюся вперед.

— Вона була моделлю, досить відомою в певних колах. Покинула родину, коли Назару було чотирнадцять. Поїхала будувати кар'єру в Мілані, — Інга Петрівна зітхає. — Відтоді хлопець сам не свій. Батько намагається компенсувати відсутність матері грошима та вседозволеністю, але... — вона багатозначно замовкає.

— І відтоді ніякого контакту з матір'ю? — уточнюю я.

— Наскільки мені відомо, ні. Можливо, саме тому він такий... складний у спілкуванні.

Я роблю ще один ковток кави, обмірковуючи почуте.

— Тож іноді найкраще просто дати людині простір, — Інга Петрівна повертається до своїх паперів, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Допиваючи каву, я відчуваю, як її гіркий присмак перегукується з гіркотою від почутого. Невже справді доведеться заплющувати очі на неприпустиму поведінку лише через статус його батька?

Поволі підводжуся з крісла, відчуваючи, як всередині наростає хвиля обурення.

Ось значить як — "не чіпати", "дати простір". Легко сказати, коли не тобі доводиться терпіти це нахабство в аудиторії. І що з того, що його батько — меценат, чи у нього якась неприязнь до матері? Хіба це дає право принижувати викладачів? Я — точно я не його матуся.

Крокуючи коридором до своєї аудиторії, я відчуваю, як обурення зростає з кожним кроком. Ні, я не збираюся прогинатися під цього зарозумілого хлопчиська. Якщо він оголосив мені війну, що ж — нехай готується до гідної відповіді. Я не та людина, яку можна залякати чи змусити відступити.

Зупиняюся біля вікна, спостерігаючи за студентами у дворі. Десь там, серед них, ходить і Ярощук, певно, вже вигадуючи нові способи зіпсувати мені життя. Але він ще не знає, з ким зв'язався. Якщо він думає, що я буду мовчки терпіти його витівки лише тому, що його татусь проплачує ремонти в університеті, він серйозно помиляється.

***

Заходжу до іншої аудиторії, і раптова тиша огортає приміщення, немов невидима завіса. Студенти, які щойно жваво спілкувалися, миттєво замовкають і вирівнюються на своїх місцях, тільки-но я з'являюся на порозі.

Хоча це наша перша зустріч, атмосфера тут зовсім інша, ніж у попередній групі. Студенти демонструють щиру зацікавленість і повагу, а їхні погляди сповнені бажання вчитися.

— Доброго ранку! Ми ваша нова група, — привітно усміхається дівчина з першої парти. — Мене звати Марина. Ми вже чули про вас від інших викладачів і дуже раді, що ви будете у нас викладати.

Я не можу стримати усмішку у відповідь. Навіть не знайомі зі мною, ці студенти вже демонструють готовність до навчання і професійну зрілість.

— Мене звати Сабріна, і прошу звертатися до мене саме так, — відповідаю з легкою усмішкою. — Щодо моїх пар... Вони справді будуть особливими. Я розробила експериментальну методику для всебічного розвитку студентів. Це не просто лекції, а інтерактивний формат, що поєднує теорію з практикою і розвиває критичне мислення та креативність.

Студенти жваво перешіптуються, і я бачу, як дехто вже дістає конспекти. Такий ентузіазм надихає мене. В аудиторії панує та особлива атмосфера, коли викладач і студенти готові разом творити щось нове та цікаве.

— Але хочу одразу попередити, — мій голос стає серйознішим, — хоча формат може здатися нестандартним, я очікую від вас повної віддачі та серйозного ставлення до навчання. Ці заняття — важлива частина вашої професійної підготовки, і я сподіваюся на вашу активну участь та зацікавленість.

Це саме те, заради чого я обрала викладацьку стежку — бачити щиру зацікавленість у очах студентів. Навіть не знаючи мене особисто, вони вже готові сприймати мене як наставника і фахівця.