Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

– Артеме, ти маєш зрозуміти головне, – почав без прологу Кубик. ­– Тут усе по-справжньому. Якщо ти загинеш, це назавжди. Ще однієї спроби не буде. Розумієш?

Хлопець вже розумів, що пригоди, в які він встиг тут встряти, справжні. Однак освоїтись ще не встиг. Поки лише завдяки Кубику він уникав серйозних неприємностей.

– Я ще не до кінця розібрався, що до чого, – відповів Артем.

– Шкода. Я теж.

– Як? Тобто? – Артем ледь не підскочив від здивування. – У тебе все виходить, ти все тут знаєш. Ти вже декілька разів витягав мене… нас з халепи.

– У тому-то й справа, що я сам тут вперше. Як і ти. Причому не набагато довше за тебе.

Приголомшений Артем не хотів вірити Кубику, вважаючи, що той навмисно каже шокуючі речі чи то для розваги, чи то з певною навчальною метою.

– А як же оці штуки з кофе та часником? Звідки ти знав про нестабільну ділянку? Звідки кожного разу знаєш, що робити?

– Я казав, що думки і особливо слова мають тут певну силу. Це я збагнув ледь не одразу, як опинився тут. До того ж, я імпровізую. Тобі ж, друже, ця наука поки важко дається. Хоч дещо ти вже вмієш, – Кубик мляво усміхнувся.

– Але ж ти наче знаєш наперед, що станеться. І, здається, читаєш мої думки, – Артем чіплявся за будь-які аргументи, аби не опинитися в реальності, де він і Кубик – дві маленькі істоти серед непередбачуваного, страшного світу.

– На завжди, – відповів Кубик. – Але одне я знаю точно. Завжди рятувати я тебе не зможу. Ти маєш бути сильним.

Деякий час Артем сидів мовчки. Дивився вдалечінь, де у вигляді чи то гори, чи то замку проступали обриси його майбутнього.

– Дякую, – нарешті сказав він.

– За що? – здивувався Кубик.

– За те, що врятував мене… нас.

– Все нормально, проїхали, – відмахнувся Кубик.

– Але ж ти ризикував. Що якби…

– Агов! – перебив Артема Кубик. – Зі мною усе гаразд. Ку-ку!

– Хто ти? – несподівано спитав Артем, але одразу зрозумів, що питання вже недоречне.

– Ми з тобою дуже пов’язані, – відповів Кубик, ховаючи очі за червоно-синіми окулярами, тим самим даючи зрозуміти, що час для одкровення наразі вичерпаний. – Пізніше ти обов’язково дізнаєшся. Обов’язково.

Останні слова Артем ледь чув. Його голова хилилася вбік, а повіки змикалися. Хлопця охопив сон.