Читати книгу - "Київська Русь"

джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав’ї (Рузара марка і Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейнланд), Прикаспії і навіть у Північній Африці (“руська” колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, непереконливі. А.Г. Кузьмін найважливішою “Руссю” вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний в джерелах V — VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X — XIII ст. Саме звідси, на його думку, “Повість минулих літ” виводила полян-русів і всіх слов’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перш ніж розселитися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. “По мнозьхъ же временьхъ сѣли суть словѣни по Дунаеви”[67].

Київська Русь IX — XII ст.

Б.О. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я взяв ім'я одного з племен, що об’єдналися в ньому, — народу “Рос” або “Рус”, відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу[68]. Сталося це, мабуть, уже наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь як держава і народ часто згадуються в цей час арабськими і візантійськими письменниками.

Вперше назва “Русь” зустрічається в арабській літературі і належить середньоазіатському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі “Книга картин землі”, написаному між 836 і 847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн Хордадбех, який написав у 80-ті роки IX ст. “Книгу шляхів і країн”, зазначав: “Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших околиць країни слов’ян до Румійського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Хамлідж, місто хозар. Їх володар також бере з них десятину”[69]. Твір невідомого автора IX ст. “Худуд-ал-Алам” повідомляє, що “країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів”[70].

Ібн Хордадбех відзначив, що руси вважають себе християнами. Підтвердження цього містяться в “Житії Стефана Сурозького”, в якому ідеться про похід “новгородського” князя Бравліна на початку IX ст. до Криму, взяття міста Сурож і хрещення там князя русів. Ймовірно, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів до Криму дослідники датують кінцем VIII — початком ЇХ ст.[71] Він, як і всі наступні походи київських князів на Візантію, мав на меті передусім утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції, видно з того, що “Румійське море” почало називатися “Руським”: “А Днѣпръ втечеть в Понетьское море треми жереламъ, еже море словеть Руское”[72].

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви “Русь”, незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838 — 839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу Рос (Rhos), посланцями від хакана (Chacanus) “заради дружби”.

Пізніше вони у складі посольства Феофіла дістались до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з’ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається безперечним аргументом на користь північного походження назви “Русь”, насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і в даному випадку справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад за Олега і Ігоря, але їх етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

Останнім часом деякі дослідники у питанні походження назви “Русь” знову повернулись до старої філологічної точки зору, що пов’язувала її етимологію з фінським “Ruotsi” (“Швеція”)[73]. Але в даному випадку це тільки подібність звучання. Польський історик Х. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово “Русь” виключно з “Ruotsi”, перевищили межі своїх дослідницьких можливостей.

Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Назва “Русь”, згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення[74].

Німецький славіст Людольф Мюллер виводить термін “руси” від скандинавського етноніма “Ruderer”. Він переконаний, що всі раніші джерела (Бертинські аннали, Руський літопис, трактат Костянтина Багрянородного “Про управління імперією”) називають “русами” скандинавів. Усвідомлюючи значну звукову розбіжність між “рудерами” і “русами”, Л. Мюллер вважає, що останній термін був не самоназвою скандинавів, а їх слов’янським еквівалентом[75].

Уважне і неупереджене прочитання літопису, навіть і у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає підстав вбачати у назві “Русь” щось чуже східним слов’янам, привнесене в їхнє життя тільки у IX — X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження в період східнослов’янської політичної і етнокультурної консолідації назва “Русь” була тотожна назві “слов’яни”. Щоб переконатися в цьому, досить подивитися, в якому розумінні літопис вживає вислови “Руські гради”, “ми від роду руського”, “Русин” та ін. Безперечно, що вже у IX — X ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злились у велику спільність, яка одержала назву “роду Руського”, “Русі”.

Русь і хозари

Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а їх носії і засновники держав — це купці і воїни, що раніше виділились у професійні групи населення[76]. З дальшого розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була, та ще й