Читати книгу - "Київська Русь"

Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Руську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.

А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони, виявляється, не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак багато уваги присвятив доказам ідентичності полян і хозар[77].

На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, який був написаний хозарським євреєм і містив кілька хозарських імен і назв. Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але до такого висновку можна прийти і без зазначеного документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень “Повісті минулих літ”, яка повідомляє про київське урочище “Козаре” (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О. Пріцака хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва “Київ” походить від власного імені “Куя”, яке носив хозарський “вацір”. Він же збудував фортецю в районі Берестового і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище “Угорське” О. Пріцак виводить від старої форми “огрин” (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу — “оногур”.

Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б версія про хозарський Київ була правильною, ми вправі були б чекати від його археологічних розкопок таких самих матеріалів, що знайдені в Саркелі, Ітілі, Салтові, інших хозарських центрах. О.Пріцак археології не торкається зовсім. А шкода. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово-маяцької культури) в Києві зустрічаються в поодиноких екземплярах і є мізерним відсотком загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полянського союзу племен, датуються VI — VIII ст.

Салтівський глек VIII — IX ст. Київ

Етимологія назви “поляни”, як вона подана автором “Повісті минулих літ”, показує, що вона розумілася в Давній Русі як пов’язана з апелятивом “поле”. А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.

Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі і знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія теж знаходилася на схід від Дніпра.

Інших писемних джерел для вирішення питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім “Повісті минулих літ”, немає. І не випадково, саме її свідчення залучаються для обґрунтування висновку про хозарське походження полян. О. Пріцаку імпонує, що у двох випадках поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами, з чого він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити такий відповідальний історичний висновок на підставі лише простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами, принаймні, несерйозно. До того ж, поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, а не в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляє її іншій, яку складали радимичі і в’ятичі. “Полянамъ же живущим особѣ, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словѣньска и нарекошася поляне, а древляне от словѣнъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ”[78].

Подібні відомості є і в інших місцях літопису. “Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх”[79]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: “И бѣ обладая Олегъ поляны, и древляны, и сѣверяны, и радимичи, а с уличи и тѣверци имяше рать”[80].

Меч XI ст. Село Хвощевате на Полтавщині

Отже, в літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами. І всі вони конкретно вказують на їх слов’янство. “А ще и поляне звахуся, но словенскаа рѣчь бѣ. Полянами же прозвани быша, зане в поли сѣдяху, а язык словенски есть”[81].

Іще рішучіше обійшовся О.Пріцак з відомостями про хозарську данину полян хозарам. Справді, якщо поляни були хозарами, то нелогічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї і зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор “Повісті минулих літ”. Ось тільки не пояснив О.Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилось зводити на бідних хозар такий наклеп, а заодно й виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких пращурів.

Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині “Повісті минулих літ” і в статтях 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимось, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.

Текст з недатованої частини. “По сихъ же лѣтѣхъ по смерти братьѣ сея (Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и инѣми околными. И наидоша я хозарѣ, сѣдяшая на горах сихъ в лѣсѣхъ, и рѣша Козарѣ: “платите нам дань”. Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несоша хозари ко князю своему и къ старѣйшинымъ своимъ”[82]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно і сталося, підсумував статтю літописець.

Як правило, вступ до “Повісті минулих літ” пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він мав до нього відношення, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх