Читати книгу - "Рута. Та, що вірить в кохання, Любава Олійник"

Ранок вибухнув криком Євдокії – переполох, від якого смикалося навіть коріння дерев. Здавалося, краще вже кукурікання півнів, аніж ця вічно невдоволена сирена. Але я піднялася задовго до її вереску. Мене вабила тиша, що передує світанку.

Босоніж ступаючи по росянистій траві, я шукала єднання з матінкою-землею, щоб насититися її силою і енергією. Вона шепотіла історії, виткані з крові та болю. Яскраві маки, що полум’яніли серед поля, були мовчазними свідками втрачених життів, невинних душ, які колись тут полягли у нерівному бою. Річка, звиваючись срібною стрічкою, приносила вісті з рідного краю. Там, під ласкавим сонцем, земля щедро родила, а в серці панував спокій. Річка кликала – скуштувати її сили, доторкнутися до віковічної мудрості.

Скинувши одяг на березі, я залишилася в легкій натільній сорочці, що ледь сягала колін. Вода обпікала прохолодою, миттєво пробуджуючи кожну клітину тіла. Поринувши глибше, я відчула, як річка зупиняє мене, застерігає. "Далі – небезпека." – шепнула вона. "Чому?" – запитала я, і у відповідь отримала морозне одкровення: на дні спочиває проклятий скарб. Хто його побачить, той назавжди залишиться тут, полонений жадібністю та темрявою.

Одягнувшись, я вже збиралася повернутися до табору, коли чиїсь руки обвилися навколо моєї талії. Холодний дотик до шиї змусив здригнутися.

— Відпустіть! – спробувала я вирватися, але рот затулила груба долоня.

— Тихо-тихо, не бійся. Це я.

Мене розвернули, але обійми не послабили. Гордий, красивий, синьоокий красень з каштановим волоссям дивився на мене так, наче милується світанком. Він провів рукою вздовж обличчя, заправив руде пасмо волосся за вухо.

— Світозаре? Що ти робиш? Відпусти!

Він трохи відпустив, але не випустив з полону своїх рук.

— Та чого ти? Я ще з учора на тебе заглядаю, все ніяк не міг зловити момент. Руто, ти неймовірна, – його самовдоволена посмішка виблискувала білизною зубів.

Він знав, що будь-яка дівчина в поселенні мріяла б опинитися на моєму місці.

— Не треба… Облиш, – я відвернулася, і Світозар, скориставшись моментом, вхопив мене і поцілував.

Він вкрав мій перший поцілунок. Його губи спочатку були наполегливі, жадібні, намагалися проникнути всередину. Я завмерла, забула, як дихати, намагаючись розібратися у своїх відчуттях. Потім його поцілунок став ніжнішим, м’якшим, язик ледь торкнувся мого, пестячи. Він легко прикусив мою нижню губу, потім верхню, завершивши все повільним, трепетним дотиком. Спочатку я відштовхувала його, але до кінця поцілунку стояла, як заворожена, знайомлячись з невідомими і суперечливими відчуттями.

— А ти непогано цілуєшся, хоча потрібна практика. Я міг би тебе навчити, – хитро підморгнув Світозар.

Усі слова і думки зникли, але потроху свідомість поверталася.

— Слухай, Руто, ти ж ніби нормальна дівчина, красива, цікава. Я можу бути тобі корисний. Зі мною будеш як за кам'яною стіною. Ми могли б чудово провести час, який нам відведений для навчання. Цілих чотири місяці будемо разом. Моєї матері не буде поруч, якщо це тебе турбує.

— Світозаре, справа не в твоїй матері. Це неправильно. У мене таке відчуття, що ти навмисно зі мною граєшся. Твоя пропозиція – обурлива і принизлива. Я мрію про взаємні почуття, а не про вигоду. Тому – ні.

Я взяла свою мокру сорочку і збиралася йти, коли почула його слова:

— Ти мені відмовляєш? – він розреготався, не вірячи почутому. – Та на твоєму місці кожна б погодилася, будь-хто! Василина, чи навіть та страхолюдна відьма Меланія. А ти тут царівну з себе вдаєш. Та за кого ти себе маєш, селючко?

Його слова вжалилися в серце, розпалюючи вогонь гніву. Відкинувши речі, я стрімко пішла до нього, здивувавши його своєю несподіваною реакцією. Лють заполонила мене, ніби я спостерігала за своїми діями збоку. Підійшовши впритул, я глянула йому в очі, і побачила там миттєвий переляк. Тоді з моїх рук вирвався сліпучий вогонь, відкинувши Світозара назад.

— Ти відьма! Божевільна! – він не відривав від мене погляду, намагаючись відповзти назад. Перечепившись, він впав у воду, так і не знявши одяг.

Я стояла, мов паралізована, вдивляючись у свої руки. Щойно їх лизало пекельне полум'я, а зараз – жодного сліду, жодної пекучої відмітини. Лише холодна, моторошна гладкість. Невразливість. Чи дар це, чи прокляття?

Поверталася до привалу, розбита не лише фізично, а й душевно. Це була не я… Це Рея, та, що дрімала в глибині мого єства, моя темна половина, яка плела нитки мого тіла у химерний танок. Чи можу я довіряти собі? Чи здатна поранити тих, хто мені дорогий, коли Рея захопить владу? Від однієї думки нутрощі скручувалися у тугий клубок страху.

А вночі кошмар знову насунувся, сплітаючи реальність і морок в єдине полотно. З глибин сну виринув він. Чоловік, чий погляд пронизував наскрізь, трохи старший, років на п'ятнадцять, а може й двадцять. В очах – чорна глибина космосу, у темних кучерях – відблиски місячного сяйва, а на підборідді – грайлива ямочка, що додавала суворому обличчю несподіваної м'якості. Теплі, м'які губи торкнулися моїх, і лід, що скував мою душу, почав танути, розливаючись солодким теплом по жилах. Поцілунок… О, це був не просто дотик, а симфонія почуттів, відверта сповідь, взаємне тяжіння, що виходило за межі розуміння.

Я посміхнулася, вперше за довгий час – щиро, без тіні сумніву. Обійняла його, відчуваючи, як наші серця б'ються в унісон. Він – моя пара, моя доля, віддзеркалення моєї душі. Я запам'ятала кожну лінію його обличчя, кожну зморшку, кожну тінь. Але потім… Трапилося немислиме.

Мої руки, ніби чужі, здійнялися вгору, в долонях спалахнуло багряне полум'я. І я задушила його. Безжально. Жорстоко. Вогонь обпікав його шкіру, він корчився в агонії, а я… Я була лише глядачем у власному тілі, ув'язнена у мовчазній клітці, безсила зупинити кошмар. Моя воля була зламана, віддана на поталу темряві. Я вбила його… але хто насправді тримав у руках полум'я? Чи Рея? Чи я сама, в глибині душі, здатна на таку жорстокість?