Читати книгу - "Буллет-парк"

Майже всіх, хто там був, Тоні знав. Слухаючи батька, він одночасно думав, чи встигне його мати заснути, поки вони скінчать розмову. Хоча б устигла, думав він, щоб не чути зі спальні батьків отих любощів і важкого дихання. Атмосфера чоловічої дружби подобалась їм обом, і все ж обидва відчували себе трохи недобре, немовби грали спеціально написану для них сцену «Батько й син».

Почуття, що його відчував зараз Нейлз до сина, звалось любов'ю. Якби він був більш експансивним, якби жив у іншій країні, то підійшов би до сина, обняв би його міцно й сказав, що любить його. Але натомість узяв сигарету, затягся й забухикав так, що обличчя почервоніло. Оце бухикання найбільше підкреслювало їхню різницю у віці. «І чому б йому не кинути курити,— думав Тоні.— Може, тоді й бухикання минулося б». Безконечне бухикання, через яке батько робився таким безпомічним, нагадувало, що в світі існують хвороби, старість і смерть. Але Тоні з гордістю подумав, що його батько не такий уже й старий — він значно молодший за батька Дона Уолтема, Генрі Пастора чи Герберта Метсона. І хоч жодним видом спорту він не захоплювався, але при нагоді міг вихопити м'яча з гурту хокеїстів, забити гол у грі в футбол або з'їхати на лижах з не дуже крутої гори. Йому сорок два роки. Для Тоні це таємничий, дивовижний і старезний вік. Думка про те, що хтось прожив так довго, хвилювала його, як археолога хвилює якась реліквія шумерської або скіфської культури. Але волосся в батька ще густе, без жодної сивої волосинки, обличчя звичайне, він не сутулий і не огрядний. «Мій батько особливий», — подумав Тоні і дуже з цього радів: цю особливість успадкує й він — сину такого батька не загрожує ні сивина, ні лисина, ні огрядність чи стареча метушливість.

Нейлз поклав платівку на програвач. Тоні знав, що це, без сумніву, «Хлопці й дівчата». Нейлз майже ніколи не відвідував театрів, не цікавився музикою, але якось (це було вже так давно, що ніхто й не пам'ятає) у нього виявилось два квитки на прем'єру «Хлопців і дівчат». Хтось із його приятелів чи захворів, чи то кудись поїхав і віддав квитки Нейлзу. Він теж хотів комусь віддати, бо терпіти не міг оперет, а про Лессера і Ранйона нічого й не чув. Але Неллі саме пошила собі нову сукню, яку треба було кудись одягти, і вони вирішили сходити в театр. Сівши в крісло, Нейлз понуро приготувався слухати увертюру, але перша ж фуга викликала захоплення, яке з кожною арією все зростало. Коли дійшло до фіналу, Нейлз скочив з місця, щосили аплодував і кричав: «Біс, біс!» Уже й світло ввімкнули, а він не переставав кричати й аплодувати, і вийшов з театру одним із останніх. Нейлз був певен, що того вечора йому довелося бачити незвичайну, виставу, і він навіть склав сентиментальну теорію про трагедію всього високого. Образ Френка Лессера переплітався в його свідомості з образом Орфея, і, коли дізнався з газет, що Лессер розлучився з дружиною, йому здалося, що це нещастя й викликало «Хлопців і дівчат». Його годі було умовляти піти на інші спектаклі Лессера, бо він був певен, що в них уже почався трагічний спад його таланту. Бо ж ніхто в світі не повторив свій шедевр. І навіть здавалось, що Лессеру, як колись будівничому церкви Василя Блаженного, слід би виколоти очі. Ота вистава «Хлопців і дівчат» була як чари довгого літнього дня, чари, що вже нагадують про те, що не минути зими і смерті.

Нейлз почав підспівувати програвачеві. Він купив ту платівку давно, відразу ж після прем'єри, ніколи її не міняв, і вона стерлася. А йому хоч би що. Та коли почув «Щастя, будь зі мною, як та леді», то відразу схопився на ноги і, плескаючи в долоні, проспівав пісню до кінця. В фіналі підняв, руки, немов дістаючи зірку з неба, а коли прозвучала остання нота, глибоко зітхнув.

Оце був спектакль, так спектакль. Жаль, що ти його не бачив. Ну, а тепер на добраніч.

Цього недільного ранку Нейлз засумував за сином. В кімнаті Тоні було холодно: хлопець вимикав на ніч батареї й спав, розчинивши обидва вікна. Через холод здавалось, що тут уже давно ніхто не живе. «Можна подумати, що його тут немає уже з рік!» — здивувався Нейлз. Він любовно оглянув порозкидані по кімнаті синові речі! старі бутси з задертими носаками, футболку, купу книг, де були Стівен Крейн, Сомерсет Моем, Семюель Батлер і Хемінгуей. Якось Нейлзу треба було знайти слово в словнику, він узяв його з полиці Тоні, розгорнув, і звідти посипалось на підлогу штук п'ятдесят фотографій голих жінок. Він почав детально їх розглядати, пригадуючи тих, яких колись знав. Надруковані на дешевому папері, ці фотографії були, мабуть, вирізані з журналів, подібних до тих, що можна знайти на столі в перукаря або в чистильника взуття. Те, що його коханий синок почав колекціонувати ці фотографії замість марок, наконечників стріл, мінералів чи рідкісних монет, не дуже стурбувало Нейлза. Він викинув у сміття всі оті фото, після чого знайшов-таки потрібне слово. Минуло з місяць, і Тоні якось запитав:

— Ти брав коли-небудь мого словника?

— Брав,— відповів Нейлз.— Всі оті кралі я викинув.

— A-а, — протяг Тоні.

І ніхто про це більше не згадував.

На столі біля вікна стояв магнітофон, якого він подарував синові в день народження. Ввімкнути його сам не міг, як і розірвати листа, адресованого Тоні: так обережно ставився він до подібних речей. Але коли б увімкнув, то почув би таке: «Брудний старий павіане,— говорив син на півоктави тихіше, ніж звичайно.— Брудний старий павіане, все своє життя я щоночі чую твої брудні слова із твоєї спальні. Ти, брудний, розбещений старий павіан-рогоносець». Але Нейлз магнітофона не увімкнув.

Натомість пішов до своєї кімнати, скинув костюм, у якому ходив до церкви, та вдягнув домашній. Якось він запропонував церковному старості дозволити прихожанам відвідувати вранішню відправу в спортивному або робочому одязі. Отець Рейсом його не підтримав. «Так може дійти, — сказав він,— що священик буде правити службу в тенісних шортах». Нейлз сходив у підвал заправити пальним і змастити механічну пилку. На південь від будинку, в невеликій балці повільно всихала дюжина в'язів — на них напав жук-короїд. В суботу й неділю Нейлз пиляв сушняк на дрова. У зрубаних в'язах не залишалося й натяку на їхню колишню сумну красу.