Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

То була я, але з потухлим ліхтарем і довгим волоссям, яке було в мене багато років тому. Чим ближче я підходила до свого відображення, тим моторошніше становилось. Але то було не саме дивне. В відображенні монста був хлопчик. П’ятирічне хлопча, яке всміхається мені у відображенні, але гналось за мною в реальності. Ця дитина була мені знайома, настільки, що серце щимило від усвідомлення. 

– Сашко? – прошепотіла я ім’я, яке дуже давно в голос не казала.

– Мамо, залишся зі мною, – сказав він у відображенні, але голос йшов від монстра, який був позаду мене.  Голос, який я не чула вже роками, після нещасного випадку. – Я сумую за тобою, – промовив він, і моє серце сжалось від болю, я ладна була зробити що завгодно аби ще раз побачити свого малого. Здоровий глуз  пішов на другий план і повернувшись до чудовиська, яке вже наблизилось до мене але не чепало, я несміливо протягнула до нього руку. 

– Синочку, це ти? – нерішуче спитала я і озирнулась на відображення де він посміхається мені з місця де стоїть монстр.

– Так, мамо, я тебе давно чекаю, мені так самотньо без тебе, – заплакав він, і це мене зламало повністю, я рушила до нього. – Нам треба повернутись.

– Сонечко, куди повернутись? – спитала я, і сльози обпалювали щоки, бо головою я розуміла, що щось тут не так, і я не могла розмовляти зі своїм сином в подобі монстра, якщо він вже давно помер. Але серце не хотіло слухати голову, воно  хотіло ще раз побачити і пригорнути свою дитину до грудей, поцілувати його пахучу маківку і не відпускати поки він не почне брикатись і не скаже “Ну, мамо, я вже дорослий, не треба мене так обнімати”. 

Я зробила ще крок до нього, але щось мене зупинило, я побачила на плечі руку, яка міцно мене тримала, а інша схватила за кисть. То була я з відображення. Я зупинила себе і на моєму обличчі читався жаль.

– Ні, – сказала вона. – Тобі ще не час!

– Але Сашко кличе мене! – наполягала я, але не могла вирватись зі своєї ж хватки. – Відпусти!

– Тобі ще не час! – знов повторила вона і почала тягнути мене до себе. В той час, як монстр рушив до мене і голосом мого сина говорив.

– Ні, мамо, ні. Не кидай мене! - моє серце розривалось від цих слів, а я не могла вирватись із тисків другої себе, а коли відбивалась і махала ліхтарем, що й досі був в мене в руці, саме чудовисько не наважувалось наблизитись, щоб допомогти. І в якийсь момент мене затягнуло крізь дзеркальну стіну, і я побачила спалах. Останнє, що я почула було — “ Мамо!”.