Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

із радників гостинно прийняв їх з Кнаппом у своєму будинку, куди вони й пішли. Місто було настільки бідним, що у радника навіть не було кухарки – готувала його дружина. Однак, треба визнати, що робила вона це майстерно. Пухка городянка приготувала для них капусту з кашею, дичину, сир з медом, качку та пиво, і все, що вона подавала, було смачним і приготованим у такому традиційному німецькому стилі, що на мить кожен із трьох чоловіків згадав країну свого дитинства, хоча вони були родом з різних куточків імперії. Шенк був вестфальцем, Ганов — саксонцем, а Кнапп народився в Померанії.

– Ну і що? – народжений у Померанії потер руки, спорожнивши останню миску та випивши останню кружку пива. – Летючий виїзд?

– У цей час?– неохоче пробурмотів Шенк.

– У таку погоду? – похмуро вторив йому Ханов.

– Ей, панове!– роздратувався старий солдат. – У вас що, курва, яйця відсохли? Домашні капці бажаєте і сніданок у ліжко? Бачу, зовсім ви забайбачилися у тому своєму Марієнберзі. А коли ж йти шпигувати, як не в сутінках, коли кінь, озираючись, власного хвоста не бачить? А дощ, зауважте, стирає всі сліди. Ти що, забув, як у війнушку грати?

Ханов і Шенк опустили голови, немов скромні школярі. Можливо, вони трохи звикли спати під перинами з повними животами – але ж хто б з цього не скористався? Тим не менш, Кнапп мав рацію.

– Я піду, — сказав Шенк, встаючи. – Ми все одно не можемо відправити всіх трьох командирів одночасно.

– Що правильно, те правильно, – погодився Ханов. – А я, щоб там не було, займуся муштрою піхоти. Нехай порушаться, самий час.

У більш бойовому настрої, зігрівшись та поївши, закутавшись у вощені дощовики, які їм надав радник, вони вирушили до табору. Там наказали осідлати коней, і Кнапп особисто відібрав двадцять драгунів з невеликого загону кавалерії, що входив до складу корпусу. Про всяк випадок вони також взяли з собою одного етероманта, смаглого француза на ім'я Герен. Вирушили без зволікання – вже почало сутеніти. Щойно вони вийшли з табору, як почули позаду себе голос Ханова, який віддав наказ підняти тривогу. Солдати усміхнулися під ніс – розвідка була кращою за муштру в багнюці та під дощем.

Виконуючи вказівки бургомістра, вони вирушили на схід. Кнапп вправно вів їх, хоча й не був знайомий з цією місцевістю, але навіть якби знав, вони все одно тягнулися б, як повний цегли віз. Вся рівнина була перерізана численними притоками Айшу, а також дренажними каналами, виритими для зрошення вічно спраглих полів. Усі ці річечки та канали були не більше двох метрів завширшки, але вони були розлитими та повноводними від дощу. Розвідники не хотіли ризикувати перебиратися через них у темряві, особливо тому, що деякі з них були дуже глибокими, що можна було визначити за допомогою древка піки. Поїздка була нестерпною, бо доводилося об'їжджати кожний стік, доки не знаходили його кінець або міст. Час від часу хтось западав у багнюку, де застрягали копита незадоволених коней. Через кілька кілометрів їм це набридло. Шенк уявляв собі, що операції з військами в такій місцевості були справжнім кошмаром – його зовсім не здивувало, що таємничі мародери не поспішали наближатися до міста.

У кількох хлопських поселеннях, повз які вони проїжджали, ніхто не давав їм жодної змістовної інформації, окрім як керували все далі й далі на схід, що вони й робили. На щастя, місцевість невдовзі стала більш стерпною – розвідники навіть знайшли дорогу, яка не була зовсім розбитою і вела до лісу, який бургомістр назвав Вільденбахським лісом. Вони обережно рушили дорогою, бо заїжджати в гущину вночі було б самогубством, тим паче, що дощ лише посилював темряву. Від постійного шуму крапель починало дзвеніти у вухах.

Вони швидко дісталися невеликого села, де проживало, мабуть, чотири родини. Навіть у темряві було видно, що справи йдуть недобре – розбиті та перевернуті паркани висіли на жердинах, одна з хатин скалилася обгорілими гребенями, а перелякані вогники у вікнах ледь тліли. Вони постукали у двері найбільшого господарства і не чекали ні хвилини, як переляканий селянин відчинив двері. Вони дали йому зрозуміти, що не лише не мали наміру брати гроші, а й насправді шукають людей, які зазвичай приходили їх забирати. Хлоп помітно заспокоївся.

– Так, пане, вони приходять раз на тиждень, іноді двічі, і вимагають віддати їм те чи інше, бо їм це потрібно. Вони з того війська, що стоїть на узліссі.

– Що це за армія, знаєш?

– Так, не знаю. Але я знаю, куди ходять патрулі.

Розумний селянин чудово знав, що вони мали на увазі, і його очі засвітилися від думки про помсту своїм гнобителям.

Його звали Егоном, так само, як і Кнаппа, і чомусь капітан розсердився через це, тому вони зверталися до нього просто "мужик" або "ти". Один з менших зростом кавалеристів взяв його в сідло, і вони поїхали далі лісом. Господар знав це місце як свої п'ять пальців і гладко повів їх зручними стежками, так що вони значно пришвидшили крок — добре, бо місяць описував дедалі ширше коло серед дощових хмар. Зрештою, їхній новий провідник наказав їм зійти з коней і бути тихо, і повів їх на невелику галявину, де троє солдатів грілися біля великого багаття, захищеного гілками, очевидно, стоячи на варті. Вони не дуже ефективно виконали це завдання, оскільки тулилися у своєму курені на холоді, абсолютно не помічаючи навколишнього середовища.

– Ці тут, — прошепотів їм Егон, — пильнують дорогу на Бронн. Дорога там, прямо за ними, за тими березами. Вони змінюються лише вранці. Кроків за півсотні далі вже знаходиться табір.

– Гаразд. Зачекай тут, і ми ними займемося.

Кнапп швидко віддав кілька наказів своїм солдатам. Не було потреби навіть знижувати голос, бо він повністю губився у шумі дощу. Шенк витягнув рапіру, яку придбав у Вюрцбурзі та з того часу не використовував; він відчув, як його пульс прискорився. Але йому не було дано взяти участь у бою. Він ледве встиг усвідомити, що відбувається, коли капітан подав сигнал, і вісім солдатів швидко підкралися до вартових і одночасно стрибнули на них, ефективно обеззброївши їх.

Вони зв'язали переляканих в'язнів і змусили їх стати на коліна під дощем посеред галявини. Один з них зашипів від болю, бо під час бійки впав у вогонь і обпік руку. У тьмяному світлі дощової ночі Шенк побачив перелякані, вусаті