Читати книгу - "Схід"

Якогось дня я нишпорив у креденсі вуйка. Довгими літніми днями я іноді залишався сам. Коли в домі западала тиша, все ставало чужим. Я дослухався до власних кроків і скрипу незамкнених дверей. Почувався мов злодій. Закрадався у добре знані закутки. Креденс був білий. Він мав три шухляди, важкі і вщент наповнені. Гумки і бляшки, навічно згаслі ліхтарики з кольоровими скельцями, рештки механізмів, окремі частини сервізу і формочки для виготовлення ковбас і крихких тістечок, потім ножички, точила, пряжки, олово і каніфоль, чорнило і клей, ремінці від годинників з маленькими компасами, прямокутні батарейки, лінзи, синька, оранжеві вентилі, накривки, капсули і коркотяги, справжня робінзонада і самодостатність дому на пограниччі. А серед усього того я наткнувся на червоне пласке пуделко. У ньому був орден. Може, Хрест за заслуги, може, Орден Трудового Червоного Прапора. А поряд — червоне посвідчення члена партії. Мені було одинадцять або дванадцять років, я стояв над висуненими шухлядами білого креденса і думав, що мій вуйко комуніст. На знимці він виглядав молодшим. Я порпався в його речах, а він в цей час або працював у полі, зганяв з пасовиська корів, або ходив селом своїм дрібним енергійним кроком, залагоджуючи всілякі, знані тільки йому, інтереси. Того чи наступного року Мао почав серйозно хворіти і швидко старіти. Його наложниця завагітніла, але ніхто не вірив, що вісімдесятилітній майже осліплий шепелявий старець може бути батьком.

*

Яка це мука, — каже вона вранці. Вона шурхає і грюкає. Відчиняє двері і впускає ранкове світло. Яка, — запитую. Що ти мусиш так їздити, — відповідає вона. Я кажу, що люблю їздити. Вона не любила ніколи, а тепер то взагалі. Ніколи нікуди. Один раз до санаторію яких сорок років тому. Сорок? Більше. Зо три рази — відвідати сина. І все. Тепер лише десять кроків туди і десять назад, шурхаючи. Ніби тіло врешті визнало поразку перед страхом невідомості. Наче страх її врешті подолав. Вона рухається — шур-шур-шур. Це мучеництво, — каже вона, — з тими поїздками. Скільки це кілометрів? Чотириста, — відповідаю. Загалом не надто багато. Завтра Гданськ, потім Познань. Ісусе, — каже вона, відвертається, йде з ранкового світла у глибину дому. Іде до кухні, яка з плином часу стала якоюсь малою. Вона теж зменшилася. Я ступаю за нею, втягаючи непорушний запах дому. Я завеликий, щоб вільно розвернутися. Тому волію сидіти на веранді і дивитися на город, на дерева, які тут ростуть, скільки себе пам’ятаю. Я завеликий, аби вільно розвернутися всередині і у цьому давно застиглому запахові. Заварюю собі каву і виходжу на ранкове світло. Вона йде за мною. Чую: шур-шур-шур. Каже, аби взув капці, бо застуджуся. Я відповідаю, що не люблю, ніколи не любив і не мав. Натомість завжди любив їздити і їздив. Вона дивиться на мої босі ноги, і я бачу, як її трясе. Вона безпорадна. Може лиш сказати, щоб я не ходив босий і стільки не їздив. Ні вночі, ні тоді, коли холодно, взагалі. Вона вже тільки це може для мене зробити. Дріботіти за мною, коли з’являюся, і повторювати, що застуджуся. Більше нічого. Закутана у светри в середині серпня. Десять кроків туди і десять назад. По колу. Вона ніяк не може наблизитися до мого життя. Лише ці капці і чи в машині, коли я так їжджу, достатньо тепло. Я кажу, це немає сенсу, вже нічого не зміниться. Хіба досягну її віку, то почну мерзнути і почну боятися, і тоді закутаюся і перестану виходити з дому. Вона мене взагалі не слухає. Сідає на осонні. Веранда виходить на схід. Вона від самого початку не хотіла тут жити. Хотіла десь у середмісті, в якомусь бетоні, на якомусь там поверсі. Завжди про це казала. Добре пам’ятаю. Тоді я виходив з дому і волочився осінніми полями. Верби, стояча вода у западинах, запах жовтня. Далекий відгомін міста. Вона хотіла в якомусь мурашнику. Аби хтось був за стіною. Аби просто вмикати калорифери, а не цей кокс, не його гострий запах із пивниці, і щоб не пильнування печі. Може, вона вже тоді мерзла. І боялася стежок, які вели через зарості до крамниці, до автобуса. У її рідному селі доми стояли один біля одного. Паркан до паркана. А тут спочатку кущі, а потім ліс. Не для того втікають із села, аби жити в хащах і щовечора прислуховуватися. Спочатку навіть паркана не було. А там, у селі, був. І ніяких чужих. Лише цигани над рікою двічі на рік. Як колись татари. І треба було просто перечекати, витримати, замкнути курей і зняти прання та горщики з парканів. Двічі на рік на піщаних вигонах над рікою. Тепер вона протоптує свою стежину між кухнею, кімнатою і верандою. Як на тому подвір’ї, оточеному з усіх боків будівлями, сусідами і парканами, що жоден циган не прошмигне. А тут усі чужі. І їх постійно більшає. Вони вибудовують щораз більші будинки. Вранці стоять у заторі перед переїздом. Стоять у щораз дорожчих автомобілях, стиснені, як вівці. Але вона, на щастя, цього вже не бачить, бо протоптує свою стежину тільки всередині свого життя. Не бачить цього гарматного м’яса капіталізму. Сама вона була м’ясом комунізму. П’ятдесят років тому. Викрадення і позбавлення спадку. Як метелики на світло. Народ, виведений з однієї неволі в іншу. З мізерії оточених штахетами токів до прірви міста. З пустелі у пущу. З минулого відразу в майбутнє, без жодної теперішності, в якій можна знайти притулок, в якій можна зажити. Час до часу ми туди поверталися. Я мав три роки, сидів на задньому подвір’ї і місив качиний послід з піском. Воно було неначе пластилін. Я не хотів бавитися нічим іншим. Сила первинної матерії. Пісок. Дим. Послід. Це у них забрали. Вони мусили перебиратися, мусили вдавати. Кого? Усіх тих, котрих вже не було. Усіх померлих. Виморених голодом, застрілених, засипаних у підвалах міста, втоплених у каналах, спалених у печах. На їхнє місце мали прийти інші. А також на місце тих, що вижили, але не підходили, бо мали панські замашки. Тож вони прибули на місце померлих. Може, саме тому їй все життя було холодно? Вона оперізується шаликом, прикриває нирки, кутається. Питає, чи маю обігрів в автомобілі. Я кажу, що маю. Кажу, аби ми туди поїхали,