Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

Вони таки не помилились. Невдовзі над Еврабю залопотів тихенький літній дощ.

— Чудово, — мовив тато. — Він так потрібен квітам і деревам.

— Тату, знаєш, що робив Пелле, як пішов із дому? — спитала Біргітта.

— Ні-і, — відповів тато.

— Мабуть, їв траву, тому й задощило, — сказала Біргітта.

I, обернувшись до Пелле, спитала: — Гей, Пелле, правда ж, ти ходив пастися?

— Няв, — відповів Пелле.

Одинадцятий розділ

Пелле Безхвостий зникає!

Буяло казкове літо. Пелле в селі просто розкошував. Найголовніше було не прогавити, як доїли корів. Щоранку й щовечора Стíна-Здоровега та Пелле ходили з тіткою Геддою на вигін. Там коти сідали й дивились, як Гедда доїла корову, а потім чекали, поки Гедда перевертала догори покришку від банки, наливала в неї молока й запрошувала котів пити. Що то було за молоко — з-під корови, в покришці від банки, ще й на свіжому повітрі! Пивши його, Стíна-Здоровега завжди заплющувала очі. Пелле помітив те, і йому самому закортіло так спробувати, тож одного дня він і собі заплющив очі, як пив молоко. Проте всунув носа в покришку так глибоко, що бризки розлетілися навсібіч, і він тричі чхнув. Сорока-Білобока, що сиділа неподалік, насмішкувато заскрекотала:

— Ти ба, як важко пити!

— Хто б казав! — мовив Пелле. — Хотів би я побачити, як ти своїм довгим дзьобом хлебтатимеш молоко з покришки з-під банки!

— А я хотіла б побачити, як ти літаєш! — випалила Сорока. — І правуєш хвостом! Бувай! — і вона зареготала, залопотіла крилами та й полетіла геть.

* * *

Однак літо збігло. Листя на деревах жовкло, гриби в лісах виростали мов з-під землі, на пагорбах дозрівала брусниця, і з кожним днем сонце все раніше вкладалося спати за лісову галяву й ставало дедалі ледачіше вранці. Тож родині Пелле надійшла пора вертатися до міста. Ну, звісно ж, ідеться про ту родину, в чиїй хаті Пелле жив, цебто про тата, маму, Біргітту й Улле.

— Ну от, уранці рушаємо додому, — мовив тато. — Бо в понеділок тобі, Улле, треба вже бути в школі, правда ж?

— Та треба, — понуро відповів Улле. — Якби моя воля, то перший день я відвів би для спорту. Тоді ми лишилися б тут іще на день.

— А другий день я зробила б санітарним, — докинула Біргітта. — Тоді можна було б побути тут два дні.

«Якщо школу прибирати старанно, то двох днів і не вистачить», — подумав Пелле, бо йому теж страшенно не хотілося покидати Еврабю.

* * *

Другого дня вони їхали потягом додому. Стíна-Здоровега прийшла на вокзал, аби помахати на прощання лапою. Власне, тепер вона не махала, бо коти не мають такої звички, але якби коти вміли махати, то, будь певен, що Стíна-Здоровега старанно й довго махала б сірою правою передньою лапою.

— Щасливої дороги! — гукнула Стíна-Здоровега. — Зустрінемось наступного літа!

— Неодмінно, — мовив Пелле. — Отоді вже я й піймаю Августа.

(Август — то пацюк із хліва, що дражнив його всеньке літо. Скільки разів Пелле лагодився його впіймати, але йому так і не пощастило!)

Та ось потяг рушив. Тато, мама, Біргітта, Улле й Пелле мали власне купе. Тато читав газету, мама щось плела гачком, Улле дивився у вікно, а Біргітта гладила в себе на колінах Пелле. «Мотор Пелле запрацював на повну силу», — завше казав Улле, коли Пелле заходжувався муркотати.

Та ось потяг зупинився на якійсь великій станції. Біргітта й Улле попросили в тата по двадцять п’ять ере, бо їм заманулося вискочити надвір і купити собі в автоматі по шоколадці (а такі автомати є на кожній залізничній станції). Взявши гроші, Біргітта поклала Пелле на сидіння, звеліла йому спокійно полежати й вибігла з Улле на перон.

Але Пелле подумав: «Ану ж і я збігаю надвір і подивлюся, що й до чого, поки потяг стоїть». І перш ніж хтось його побачив, Пелле зістрибнув із сидіння, прошмигнув з купе і з тамбура (бо двері були відчинені) та й скочив на перон. Поблизу вимахував червоним прапорцем начальник станції.

«Напевно, сьогодні в нього день народження, — подумав Пелле, — тому він із прапором.[3] Ось я його привітаю», — і, ставши перед начальником станції, Пелле випалив:

— Маю честь привітати пана начальника станції з днем народження!

Проте начальники станцій аніскілечки не розуміють котячої мови, і цей начальник станції нічогісінько не втямив зі слів Пелле, лише гукнув до замащеного в сажу залізничника, що саме проходив мимо:

— ЧИ ТИ БАЧИВ КОЛИ-НЕБУДЬ БЕЗХВОСТОГО КОТА?

Почувши те, Пелле образився й чкурнув пероном далі.

Та що це таке? Потяг рушив з місця! Пелле прожогом скочив на підніжку й останньої миті йому таки пощастило попасти в тамбур останнього вагона.

А потім, правда, запізно, він помітив, що вскочив не до свого потяга, а до того, що йшов у протилежний бік. А той потяг, яким він їхав, ще стояв на станції — в одному з вікон гулькнуло личко Улле.

Бідолаха Пелле мчав назустріч невідомій долі!

Дванадцятий розділ

Дядечко Карлсон

Назустріч невідомій долі — сам-самісінький у останньому тамбурі якогось велетенського, поганющого, чужого потяга!

Начальник станції з прапорцем, приуроченим до дня народження, розтанув у далині. Пелле присів, замислився, раз-другий облизався. Який страшний протяг у цьому відкритому тамбурі! Та ось Пелле загледів величезну сумку з газетами. «Там, певно, тепло й затишно, — подумалось йому. — Залізу-но я туди». І він заліз до сумки з газетами.

Трохи згодом прийшов хлопчина в зеленому вбранні. Підняв тяжку сумку й подався з нею мандрувати вагонами потяга, гукаючи: «НАЙСВІЖІШІ СТОКГОЛЬМСЬКІ ГАЗЕТИ, ТИЖНЕВИКИ, КНИЖКИ!»

— Можна «Вечірню газету»? — спитав огрядний дядечко, голова якого блищала, мов коліно (цебто, він був геть лисий).

— Авжеж, — відповів хлопчина, схилившися до сумки, і нараз із «Вечірніх газет» виткнулася злякана голівка Пелле Безхвостого.

Хлопчина здригнувся, не ймучи віри своїм очам. Та огрядний дядечко виявив великодушність. Обережно вийняв Пелле з сумки, злегенька його поплескав і сказав:

— Що ти за шалапут? Може, це недільний додаток «Вечірної газети»?

— Няв, — відповів Пелле.

— О, мені доводилось бачити й гірші недільні додатки, — сказав дядечко. — Мабуть, цей додаток уміє й облизуватись?

Пелле ревно лизнув йому руку шорстким язичком. Як же гарно з цим огрядним дядечком!

— Шкода, що в мене з собою немає ні салаки, ні молока, — провадив далі дядечко. До речі, звався він Карлсон, тож далі ми називатимемо його