Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

— Няв, — відповів Пелле.

— Ну, я тільки спитав, — сказав дядечко Карлсон. — Але стривай… Тут ось у мене є пачка таблеток. Може, попробуєш одну?

Пелле понюхав білу таблетку, але вона його не зацікавила.

— Що ж, переб’єшся й так, не бачу іншої ради, — сказав дядечко Карлсон. — Зрештою, може, ти не дуже й голодний?

Ні, Пелле не був голодний, аніскілечки не був. Сталося стільки дивовижних речей, що йому просто не думалося про голод. Яке щастя, що він зустрів цього великодушного дядечка Карлсона! Але що буде далі? Чи візьме його з собою цей дядечко Карлсон, коли висяде з потяга, чи лишить напризволяще? Чи повернеться Пелле коли-небудь до Біргітти?

— Про що міркуєш, котусю? — спитав дядечко Карлсон. — Скоро зійдемо з потяга та й почимчикуємо до мене додому їсти салаку. Може, в коморі для тебе знайдеться й крапля вершків.

Який приємний цей дядечко Карлсон! Очевидно, він улаштує в себе вдома справдешній святковий обід. Зібравши валізки, дядечко Карлсон взяв Пелле під пахву й, коли потяг зупинився, зійшов на перон.

А там сталося щось неймовірно жахливе. До дядечка Карлсона кинувся велетенський, завбільшки з теля, пес, і Пелле з переляку випручався з-під дядечкової пахви й чимдуж помчав у напрямку міста, що розкинулося за станційною будівлею. Він зупинився аж тоді, як відчув безпеку, на вуличці, де було повно підвальних віконець, у які на випадок чого можна було шмигнути.

Тринадцятий розділ

Красуня Інгрід

Нараз із одного підвального віконця вийшла надвір маленька прегарна кицька. Ніколи ще Пелле не бачив такої красуні. Він подумав: «Ану ж, причепурюся». Вмився, підійшов ближче й мовив:

— Дозвольте відрекомендуватися — Пелле.

— Мене звати Інгрід, — сказала кицька, й вони одне одного обнюшили. Тоді затягнулась довга мовчанка.

— Приємне місто, — нарешті мовив Пелле, бо ж годилося якось зав’язати балачку.

— Доволі приємне, — згодилась Інгрід. — Щоправда тут сутужно з пацюками.

— А з салакою? — спитав Пелле.

— Непогано, — відповіла Інгрід. — Принаймні, в рибні дні. Щоп’ятниці в місті завжди є свіжа риба. Тоді ми з мамою йдемо на ринок і робимо запаси. А одна пані в ліловому вбранні, яку називають панна Стрем, завжди надзвичайно привітна й дає нам стільки салаки, скільки захочемо.

— Здається, в цьому місті вам добре ведеться, — мовив Пелле. — Але скажи мені таке — чи багато тут собак?

Ще Пелле не скінчив питати, як із завулка показався рудий пес із зморщеною мордою. Він біг просто на них. Недовго думавши, Пелле вскочив у підвальне віконце. Висунув ізвідти голову й зашепотів до Інгрід:

— Мерщій сюди! Хіба ти не бачиш, хто біжить?

— Ет, — усміхнулась Інгрід. — Нема чого боятися. То ж усього-на-всього старий Дюкс. Привіт, Дюксе!

— Привіт, — не вельми гречно буркнув Дюкс, знехотя обнюхуючи Інгрід.

Пелле у підвальному віконці тремтів од напруги. Як Інгрід на таке наважилася?

Обнюхавши Інгрід, Дюкс рушив з місця.

— Найпалкіші вітання Шарлотті! — гукнула йому вслід Інгрід.

— Дякую, — не вельми приязно буркнув Дюкс.

Він пішов нерівною бруківкою далі, й тоді Пелле нарешті виліз зі свого сховку.

— І ти дозволила, щоб той Люкс нюшив тебе своєю зморщеною пикою? — здивовано скрикнув Пелле.

— Його звати не Люкс, а ДЮКС, — поправила його Інгрід.

— Як можна зватися ДЮКСОМ? — спитав Пелле. — Що то означає?

— Та то ж латинське ім’я, — відповіла Інгрід. — Тут поблизу мешкає ангорський кіт Катіліно, він знає латину. Якось я його спитала, що означає ДЮКС. На його думку, слово ДЮКС означає «зморщений на виду», але він того не певен.

— Однак Дюксові те ім’я до лиця, — сказав Пелле. — Він таки зморщений. Я таких зморщених зроду не бачив.

— Якось у дитинстві Дюкс мене мало не порвав, — вела далі Інгрід. — Та саме наспіла мама, стрибнула на нього й подряпала так, що йому довелося підібгати хвіст і давати драла. До речі, про хвости. Де це ти подів свого? — спитала Інгрід.

— Ми ж говоримо про Люкса, — сказав Пелле.

— Про Дюкса, — поправила Інгрід. — І після того випадку Дюкс більш не нападає на котів, всі ми тут про це знаємо й ніхто його не боїться.

— Та звідки б же я таке знав, — мовив Пелле. — До речі, мені дуже хочеться побачити твою маму.

— Скоро побачиш, — сказала Інгрід. — Ми живемо в четвертому підвальному віконці, якщо брати від Річкової вулиці ліворуч. Напевно, мама вдома.

Так, мама Інгрід була вдома. Саме тоді, як Інгрід зайшла до їхньої осельки й завела за собою несміливого Пелле, мама сиділа в зручному кріслі-гойдалці з навушниками на вухах.

— Добрий вечір, мамусю, — привіталася Інгрід. — Ми не завадимо тобі слухати радіо?

— Дарма, — відповіла мама, знявши навушники. — Щойно передавали лекцію «Про всілякі способи ловитви пацюків», та для мене там не було нічого нового. А кого це ти з собою привела?

— Пелле, — вклонившись, відповів Пелле.

— Ласкаво просимо до нашої оселі! — мовила Інгрідина мама. — Слухай-но, доню, сходи на кухню й підігрій кухлик молока!

(Бачиш воно як: коти не п’ють кави, тож ніколи й не підігрівають її у кухлику. Замість кави вони підігрівають у кухлику молоко, щоб пити його теплим. Коти вважають, що таке молоко найсмачніше).

Потім Інгрід подала три блюдця, і всі троє — Інгрід, її мама й Пелле — попили молока. А коли напилися й гарненько облизались, то мама Інгрід попросила:

— Ану, Пелле, розкажи нам трішечки про свої пригоди.

І Пелле заходився розповідати.

Чотирнадцятий розділ

Пелле знайшовся

Можеш собі уявити, в якому відчаї була Біргітта, коли повернулася від автомата з шоколадками в потяг і не виявила Пелле! Улле й той зажурився, хоч і приховував свою зажуру. Тато й мама також забідкались.

— Не можу цього збагнути, — дивувався тато. — Він же щойно лежав на сидінні.

— Атож, здається, я весь час чула, як він муркотів, — докинула мама.

Біргітта заплакала.

— Бідолашний мій Пелле! Це ж я його більше ніколи не побачу! — пхинькала вона.

— Може, він зайшов до іншого купе? — спитав тато.

Тієї миті з’явився кондуктор. Тато щось пошепки сказав йому на вухо. То був добрий кондуктор, достоту такий, як і більшість наших кондукторів. Він приязно засміявся й пішов потягом, гукаючи в кожне купе:

— ХТО БАЧИВ БЕЗХВОСТОГО КОТА?

Як правило, кондуктори кричать:

«ПРОШУ ПОКАЗАТИ КВИТКИ» або «НАСТУПНА СТАНЦІЯ ЛІНЧЕПІНГ» чи щось таке. А цей кондуктор кричав: «ХТО БАЧИВ