Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Спорідненість між радянськими і нацистськими таборами полягає ще й у тому, що вони належать до ширшої історії концентраційних таборів, початок якій було покладено наприкінці XIX століття. Під «концентраційними таборами» я маю на увазі табори для ув’язнення людей не за те, що вони зробили, а за те, хто вони є. На відміну від кримінальних виправних таборів чи таборів для військовополонених концентраційні табори будувалися для утримання некримінальних цивільних в’язнів певного конкретного типу, членів «ворожих» груп, або ж будь-яких інших категорій людей, які через свою расову належність чи гадані політичні уподобання вважалися чужими або небезпечним для суспільства[43].

Якщо приймати таке визначення, то перші концентраційні табори з’явилися не в Німеччині і не в Росії, а на колоніальній Кубі 1895 року. Того року, намагаючись покласти край низці тамтешніх заворушень, імперська Іспанія почала впроваджувати заходи reconcentración, що мали на меті переміщення кубинських селян з їхньої землі та їх «накопичення» у таборах — таким чином планувалося позбавити повстанців їжі, прихистку і підтримки. На 1900 рік іспанський термін reconcentración уже встиг увійти в англійську мову і використовувався для позначення схожого британського проекту, започаткованого з подібних же міркувань, під час англо-бурської війни у Південній Африці: цивільних бурів «концентрували» у таборах для того, щоб позбавити бурських бійців прихистку і підтримки.

Звідти ідея поширюється далі. Наприклад, майже напевно можна твердити, що термін концлагерь у російській мові вперше з’явився як переклад англійського «concentration camp» («концентраційний табір»), ймовірно, завдяки тому, що Троцький був знайомий з історією англо-бурської війни[44]. 1904 року німецькі колоністи у німецькій Південно-Західній Африці також прийняли британську модель — з однією відмінністю (варіацією). Замість простої ізоляції представників корінного населення регіону — племені Гереро, їх примусили працювати на німецьку колонію.

Між цими першими німецькими таборами в Африці і тими, що будували нацисти тридцять років потому, існують численні дивовижні і зловісні подібності та зв’язки. Наприклад, саме завдяки цим східноафриканським трудовим колоніям слово Konzentrationslager вперше, 1905 року, з’явилося в німецькій мові. Першим імперським спеціальним уповноваженим по німецькій Південно-Західній Африці був такий собі доктор Генріх Герінг, батько Германа, котрий 1933 року збудував перші нацистські табори. Також саме у цих африканських таборах проводилися перші німецькі медичні досліди на людях: піддослідними двох учителів Йозефа Менгеле — Теодора Моллісона і Євгенія Фішера — виступали члени племені гереро; мета експериментів останнього полягала у доведенні теорій вищості білої раси. У своїх переконаннях вони були не одинокі. 1912 року в популярній у Німеччині книжці «Німецька думка у світі» стверджувалося:

«…ніщо не може переконати розумних людей у тому, що збереження якогось там племені південноафриканських кафірів є для майбутнього людства важливішим за експансію великих європейських держав і взагалі білої раси… і лише тоді, коли корінні народи навчаються робити щось вартісне на службі вищій расі… можна говорити про те, що вони мають якесь моральне право на існування»[45].

З такою відвертістю теорія ця проголошувалася рідко, однак подібний дух часто лежав прямо під поверхнею колоніальної політики. Поза сумнівом, деякі форми колоніалізму як посилювали міф про расову вищість білих, так і узаконювали застосування насильства однією расою щодо іншої. Отже, можна стверджувати, що згубний досвід деяких колоністів-європейців допоміг прокласти шлях до європейського тоталітаризму XX століття[46]. Та й не лише європейського: Індонезія являє собою приклад постколоніальної держави, правителі якої, тільки-но прийшовши до влади, відправили критиків режиму до концентраційних таборів — те саме чинили і їхні колишні колоніальні господарі.

Не становить винятку і Російська імперія, яка успішно підкоряла корінні народи під час свого «походу на схід»[47]. На одному з обідів у романі Льва Толстого «Анна Кареніна» чоловік Анни, який через свою посаду мав певну дотичність до «диких племен», говорить про потребу для вищих культур поглинати нижчі[48]. На певному рівні більшовики, як і всі освічені росіяни, знали про підкорення Російською імперією киргизів, бурятів, тунгусів, чукчів та інших народів. Той факт, що вони особливо цим не переймалися — хоча в інших випадках саме вони виявляли величезну зацікавленість долею пригноблених — сам по собі дещо говорить про принципи, якими вони керувалися.

Втім, повна обізнаність з історією Південної Африки чи Східного Сибіру навряд чи була конче необхідна для розвитку концентраційних таборів у Європі: переконання, що певні види людей є вищими за інших, було достатньо поширеним у Європі на початку XX століття. І, зрештою, саме це у найглибиннішому сенсі пов’язує табори в Радянському Союзі з нацистськими концтаборами: обидва режими легітимізували себе почасти через встановлення категорій «ворогів» або «недолюдей», яких вони масово переслідували і знищували.

У нацистській Німеччині першими мішенями стали каліки і розумово відсталі. Потім нацисти зосередилися на циганах, гомосексуалістах і передусім на євреях. У СРСР спочатку жертвами були «колишні» — нібито прихильники старого режиму, — а пізніше «вороги народу», цим нечітким терміном згодом стали позначати не тільки гаданих опонентів режиму, а також і певні національні групи й етноси, якщо вони видавалися (з так само неясних причин) такими, що становлять загрозу Радянській державі чи сталінській владі. У різний час Сталін проводив масові арешти поляків, прибалтів, чеченців, татар і — перед самою смертю — євреїв[49].

Хоча ці категорії не обиралися цілковито випадково, не були вони і абсолютно незмінними. Півстоліття тому Ганна Арендт писала, що і нацистський, і більшовицький режими створювали «об’єктивних опонентів» чи «об’єктивних ворогів», які «змінювалися залежно від превалюючих обставин — таким чином, що тільки-но одна категорія ліквідовувалася, війну можна було оголошувати іншій». Крім того, додає Арендт, «завдання тоталітарної поліції полягає не в тому, щоб викривати злочини, а в тому, щоб бути під рукою, коли влада вирішує кинути до в’язниці якусь певну категорію населення»[50]. Ще раз: людей арештовують не за те, що вони вчинили, а за те, хто вони є.

В обох суспільствах створення концентраційних таборів насправді являло собою фінальний етап у тривалому процесі дегуманізації цих об’єктивних ворогів — процесу, який на своєму першому етапі починався з риторики. У своїй автобіографії «Mein Kampf» Гітлер пише, як він раптом усвідомив, що євреї несуть відповідальність за проблеми Німеччини, що «будь-яка темна справа, будь-яка підлість» у суспільному житті пов’язана з євреями: «підносячи